Юрій Рибчинський: «Так сталося, що Володя був у Києві перед 24 квітнем 1979 року (днем, коли він пропав і його всюди шукали) і ми зустрілися. Я показав йому вірш «Шлях до Тараса», правда, ще недописаний. На що Івасюк сказав: «Я повернуся з Хмельницького, і ми зробимо з нього пісню». Якраз тоді в Хмельницькому відбувався республіканський пісенний конкурс, де Володя був членом журі. Звісно, що й надалі у Володі Івасюка плани були працювати і писати пісні. І я вбачав лише єдиного композитора, який зміг би народити музику пісні про Тараса Шевченка…»
У молодості в Юрія Рибчинського промахів не було. Тоді було простіше, адже нічого страшного не було, коли одночасно його пісні співали Софія Ротару, Василь Зінкевич чи Назарій Яремчук. У когось з них вона обов’язково ставала шлягером. Для авторів цей варіант був найкращим. Комусь належало
«право першої ночі», але ніяк не вважалося, що твір належить певному виконавцеві. Якщо пісня ставала шлягером, її залюбки співали інші. Як уявити тепер, наприклад, перше виконання «Шляху до Тараса» не Василем Зінкевичем?
«Після того, як ми з Олександром Осадчим написали «Ти, земле моя», він прийшов до мене і показав дуже шлягерну мелодію, з цікавим таким шлягерним ритмом, — оповідає Юрій Рибчинський. — І сказав: «Юро, я хочу з цього зробити щось шлягерне». Коли прослухав мелодію, відразу сказав: «Знаєш, Сашо, у мене вже стільки шлягерів, я пропоную тобі інше». І те інше йому не сподобалося.
Наша розмова відбулася після 22 травня 1979 року, коли ми у Львові на Личаківському цвинтарі поховали Володю Івасюка. Так сталося, що Володя був у Києві перед 24 квітнем (днем, коли він пропав і його всюди шукали) і ми зустрілися. Я показав йому вірш «Шлях до Тараса», правда, ще недописаний. На що Івасюк сказав: «Я повернуся з Хмельницького, і ми зробимо з нього пісню». Якраз тоді в Хмельницькому відбувався республіканський конкурс, де Володя був членом журі. Звісно, що й надалі у Володі Івасюка плани були працювати і писати пісні. І я вбачав лише єдиного композитора, який зміг би народити музику пісні про Тараса Шевченка.
Але Володі вже не було. І я вже думав кому віддати вірша: Ігорю Покладу, Саші Злотнику чи Миколі Мозговому. І раптом мені мелодію приніс Саша Осадчий. Правда, я попросив його зіграти її в іншому ритмі, як болеро чи марш. Він ніяк не міг заспокоїтися, що я «ховаю» його шлягер. Так сталося, що музика Осадчого точно в розмір мені підходила до «Шляху до Тараса». Знову ж, Саша не міг заспокоїтися, адже вважав, що пісня про Тараса Шевченка тим шлягером, про який він мріяв, не стане. На що я йому відповів, що хочу оспівати Кобзаря, адже до мене в естраді цього ніхто не робив. Якщо цього не зроблю, то не буду вважати себе українцем.
Правда, ми погодилися. І ми не помилися з адресою, оскільки знали, що єдиною людиною, яка не зробить з цього шляґерок, був Василь Зінкевич. Він віднісся до цього не як до пісні, а як до якоїсь ораторії чи симфонічного твору. А скільки праці вклав Дмитро Гершензон, щоб цю музику вдосконалити. Скажу чесно, як на духу, що співавтором пісні «Шлях до Тараса» вважаю і Дмитра Гершензона, і Василя Зінкевича.

Коли зробили запис, я приніс його в Укрконцерт і показав Георгію Шарварку (якраз планувався величезний концерт на Республіканському стадіоні), то вже на другому куплеті після приспіву, режисер закричав: «Я не хочу цього слухати, це — український націоналізм! Зупини!..»

Михайло Маслій