Авторка пісні “Про школу” була з відомого галицького роду Ващуків

Педагогиня із Запоріжжя, героїня народного твору «Пісня про вчительку», була галичанкою і походила зі славетного роду Ващуків
У першу неділю жовтня українці традиційно святкують День вчителя.
Вчителі відкривають двері, в які входимо самі, без них, але, як не дивно, чомусь ми так само, як і перед батьками, відчуваємо провину перед вчителями, і не за те зовсім, що було в школі, ні, а за те, що сталося з нами після…
Ми найкраще навчаємося у тих, кого любимо. Ті, у яких ми вчимося, правильно називаються вчителями, але не всякий, хто вчить нас, заслуговує на це ім’я. Своїх улюблених вчителів крізь усе життя несемо у своєму серці й кожного з них знаємо і по імені, і по батькові! І слава Богові, що таких маємо десятки, у будь-яку пору доби з радістю і вдячністю можемо назвати кожного з них і по імені, і по батькові!!!
Усі професії йдуть від вчителя, школи. Багато людей вдячні школі за ту мудрість, яку вони там здобули, за підготовку до подолання життєвих труднощів.
Чотирнадцятирічним юнаком приїхав Платон Майборода з рідної Полтавщини у Запоріжжя, де продовжував навчання в середній школі №36. Із захопленням керував шкільним самодіяльним оркестром, який став кращим у місті, терпляче навчав юних оркестрантів гри на мандоліні, балалайці, гітарі, вчив їх музичній грамоті; розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька — Олена Павлівна Дзіваківська — помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши своєму учневі майбутній талант, приносила йому книжки з музики. Вона оточила Платона увагою, добротою, материнським піклуванням і теплом. Вдячність цій людині, яка стала для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович задушевно і просто висловив у «Пісні про вчительку». Мелодію написав у 1960 році на вірш поета Андрія Малишка. Пісня відразу полюбилася і злетіла так високо, щоб ніколи не опускатися. Стала народною. Творці залишили непроминальний гімн для всіх педагогів, які віддають свої серця дітям, майбутньому нашої країни.
«Пісня про вчительку» — пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої пісні на цю тему. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів нинішніх і колишніх.
І тепер, коли чуєш цю музику в безпосередньому звучанні дитячих голосів, у кожного ніжно завмирає пам’ять про незабутніх вчителів.
Поетичні рядки нагадують кожному, що школа — осередок усього доброго й світлого, тож треба цінувати її й тих, хто несе світло знань.
«Вчителько моя, зоре світова» — ці дорогі слова лунали й досі рідні вже не одному поколінню українців, їх з трепетом вимовляють на шкільних уроках музики і співів. Благо, що всі рими легкі, прозорі, легесенько запам’ятовуються чи не з першого разу і вже понад шість десятиріч вона лунає у всіх школах України на святі останнього дзвоника та ще довго звучатиме, адже вона — це вдячність вчителю за його служіння народу!
Автор вірша з вдячністю згадував своїх учителів, у яких навчався в школі, технікумі, інституті. «Я шаную і люблю, — писав Андрій Малишко, — найбільше три професії: хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря — цього бога здоров’я — коротким і невтішним стало б її життя. Школярських днів нам не забути ніколи, не проказати їх, не проспівати».
Але ж проспівав разом зі своїм побратимом Платоном Майбородою!
Андрієві Самійловичу таланило в житті зустрічати добрих і чуйних людей. Він з вдячністю згадував своїх учителів у школі, технікумі, інституті. Хоча вірш «Вчителька» присвятив улюбленій Вчительці свого друга-композитора Олені Павлівні Дзіваківській, поет дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи і цей вірші почав писати ще в школі.
Спогади вчительки поета: «У другому класі на торбині Андрій друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище. По імені та прізвищу його називали лише ми, вчителі. Для інших він був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то відповідав правильно. Траплялося іноді й таке, що не знав відповіді на запитання. Для нього це був великий сором, він страшенно переживав і тримався відлюдькувато аж до наступного дня. У кінці навчального року діти здавали свої книжки. Андрієві підручники завжди були чисті й охайні і кожен учень хотів їх потім одержати».
Зворушливою «Піснею про вчительку» її творці низько вклонилися всьому вкраїнському вчительству за плідну роботу. А першим виконавцем був Костянтин Огнєвий. У співака, а заодно й викладача Київської консерваторії, було дивовижне відчуття талантів, він жодного разу не підтримав бездарність. Зі словами не лише синівської вдячності, а й гордості, називали і називають себе учнями Огнєвого знані естрадні та оперні співаки: Віталій Білоножко, Микола Мозговий, Олександр Пономарьов, Петро і Павло Приймаки, Валентин Дитюк…
Ось те, що було відомо про створення шедевру. Може, на тому б і закінчилося, якби не лист від Романа Ващука, який я нещодавно отримав від нього.
«Пане Михайле, виявляється, світ досить таки малий. Я порпався в інтернеті, доповнюючи родинне дерево, і натрапив на вашу статтю про пісні Платона Майбороди, — заінтригував уже з перших слів канадський дипломат українського походження, Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні (2014—2019). — Справа в тому, що вчителька, якій присвятив він свою славетну «Пісню про Вчительку» — це сестра мого діда Корнелія Ващука. Як вона опинилася в Запоріжжі, не знаю. Щоправда, ще один брат Олександр також опинився на великій Україні. Фотографії також не маю. Але цікаво, що учителька-галичанка мала такий вплив на Майбороду. Вона була заарештована 1938 року в «польській акції» НКВД, але звільнена 1939-го за браком доказів. Про неї в нашій родині ніхто ніколи не згадував. Тут маєте клепсидру того брата Олександра зі згадкою про сестру Олену Дзіваківську в Україні. Я думав щось коротке про це запостити в ФБ, може, хтось із нащадків зголоситься. У клепсидрі згадані три доньки, але вони, мабуть, мали вже інше прізвище».
Гадаю, що далі буде. Мусить бути.
Хотілося б знайти не лише фото юної Олени Павлівни Дзіваківської, а й більше відомостей про улюблену вчительку Платона Майбороди як для родинного дерева великого українця зі славетного роду Ващуків, теперішнього бізнес-омбудсмена в Україні, так і для нас усіх. Впевнений, що її постать має бути увічненою «На Вкраїні милій, в рідній стороні…» в бронзі чи в камені, як збірному образові мільйонів вчителів, які вишколювали націю. Нехай це буде реалізовано в Запоріжжі, столиці чи в рідній Галичині. Краще — і тут, і там.
Сонечко встає, і шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова, |
Звідки виглядати, де тебе знайти? | (2)
На столі лежать зошитки малі,
Дітвора щебече золота, золота,
І летять, летять в небі журавлі, |
Дзвоник ніби кличе молоді літа. | (2)
Скільки підросло й полетіло нас
На шляхи землі, в ясну блакить, у блакить,
А що в тебе знов та доріжка в клас, |
Під вікном у школі явір той шумить. | (2)
Двох синів твоїх узяли фронти,
Воювали, не лічили ран, тяжких ран,
В партизанську ніч посивіла ти, |
Як в морози сиві непожатий лан. | (2)
Знов приходить юнь і шумить трава,
Пізнаю тебе я при вогні в наші дні,
Вчителько моя, зоре світова |
На Вкраїні милій, в рідній стороні. | (2)