Атанасій Микола Филипів – один з перших місіонерів-василіян серед українських емігрантів у Канаді

30 жовтня Отці Василіяни Провінції Пресвятого Серця Христового в Канаді 🇺🇦🇨🇦  вшановують пам’ять одного із перших місіонерів-василіян серед українських емігрантів у Канаді – ієромонаха Атанасія Миколи Филипіва #ЧСВВ… Він упокоївся 85 років тому – 30 жовтня 1937 року в місті Мондер, Альберта, Канада… RIP!

📖 Про нього доволі велику сильветку написав о. Іриней Назарко, ЧСВВ у «Сильветки перших василіян після Добромильської реформи, в: Записки Чину Святого Василія Великого, Том ХІ, Romae 1982, с. 496-500. Подаю її тут без змін…
🔷 Його родинне місто – Львів. Там він народився 16 грудня 1870 р. Вже від ранньої молодости проявлялася у нього охота до священицького стану. Про це свідчить хоч би те, що малий Микола любив бавитися в «священика»: христив ляльки дівчатам, товаришам проповідував тощо.
🔷 Своє природне замилування до священицького звання здійснив молодий Микола, вступаючи 7 серпня 1888 р. до новіціяту оо. Василіян у Добромилі. Після новіціяту склав він свої перші монаші обіти 22 березня 1890 р. Після закінчення гуманістичних і філософічних студій у Добромилі (1890-1894) висилають його Настоятелі до Бучача в характері префекта молодих хлопців, виховуваних у Бучацькому гуртожитку. У міжчасі студіює він також богословські науки, однак Настоятелі знову покликують його на професора латини й греки для молодих Василіян у Добромилі (1896-97). Свою врочисту чернечу професію бр. Атанасій (таке було його чернече ім’я) склав 30 липня 1893 р., а 23 серпня 1896 р. дістав рукоположення на священика від Львівського митрополита й кардинала Сильвестра Сембратовича. Потім він душпастирював у Кристинополі й Крехові.
🔷 Покінчивши 1900 р. свої богословські студії, о. Атанасій поїхав 1901 р. до Львова, де працює до 1904 р. як проповідник, місіонер, духовний провідник Сестер Василіянок, провідник реколекцій, бібліотекар, історіограф дому і т. п. Зокрема займається Апостольством Молитви й Марійськими Дружинами. Своєю ревністю і жертвенністю незабаром здобув собі загальну популярність.
🔷 У той час ОО. Василіяни зачали були свою місійно-душпастирську діяльність у Канаді (1902 р.). Як перші місіонери від’їхали туди: оо. Філяс, Строцький і Дидик, а згодом за ними: оо. Гура і Крижановський. Однак це не вистачало, бо роботи було багато. Тому між Василівнами в ці роки велась жива дискусія про потреби місій у Канаді. 1 в молодому серці о. Атанасія зродилася охота поїхати до Канади та працювати там для добра українських поселенців. В одному зі своїх листів до настоятеля Місії в Канаді, о. П. Філяса, о. Атанасій заявив свою готовість поїхати на місійно-душпастирську працю до Канади, але боявся сам туди проситись. «Я добре знаю, – писав між іншим о. Филипів, – що як монах я не повинен сам кудись впрошуватися, бо хто самовільно кудись напрошується, звичайно зле на цьому виходить».
🔷 Однак самі обставини незабаром дали о. Атанасієві добру нагоду, аби сповнилося його задушевне бажання. Року 1904 о. Філяс, настоятель Василіанської Місії в Канаді, дістає з Галичини повідомлення, що має якнайшвидше вертатися до Львова та прийняти обов’язки Протоігумена 00. Василіян. Вибір цей заскочив о. Філяса 4 липня 1904 р. в запалі праці й організування церковного життя в Західній Канаді. Щоб не залишити своєї праці на пропаще, о. Філяс негайно написав до о. Филипова у Львові, даючи йому доручення, щоб негайно приїхав до Канади й зайняв його місце в душпастирській праці.
Лист о. Філяса викликав серед ОО. Василіян у Львові оправданий жаль і смуток, бо о. Атанасій розвинув тут дуже корисну діяльність і всі бажали затримати його у Львові. Дехто навіть відраджував о. Атанасієві виїжджати до Канади, мовляв: «Тут краще зможеш працювати, як там десь у дебрах». Заступник Протоігумена у Львові — о. Є. Маліцький, навіть пробував перекопати о. Філяса, щоб не забирав о. Атанасія зі Львова, але сам о. Атанасій ставився до свого виїзду зрівноважено й правдиво по-монашому. Він відповідав тим, що його хотіли затримати у Львові: «їхати до Канади я не впрошуюся, але також і не противлюся». У цій справі він повністю здався на Божу волю і зарядження своїх Настоятелів.
На лист о. Є. Маліцького о. Філяс вислав таку телеграму: «Зроби те, що наказую», це зн. вишли до Канади о. Филипова. Тоді о. Маліцький сказав о. Атанасієві приготовлятися в далеку дорогу.
Дня 14 грудня 1904 р. о. Атанасій попрощався з Отцями, зі своїм дорогим Львовом і рідним краєм та виїхав у дорогу. Не судилося йому вже більше бачити рідного Краю, бо за довгі роки своєї праці в Канаді, не мав нагоди бути в Европі. Прощали його сердечно всі, а передусім ті організації, що їх він так ревно й дбайливо провадив. Через Одерберґ, Ратібор і Берлін о. Филипів приїхав 16 грудня до Антверпії. Звідтіль відплив 19 грудня кораблем «Мавнт Темпл» до Канади, а висів дня 2 січня 1905 р. у пристані Ст. Джан. Потім поїхав залізницею через Монтреал до Вінніпеґу. Туди прибув він 6-го січня, якраз у Навечір’я Христового Різдва. Різдвяні свята відсвяткував він разом з о. Гурою, що перед роком приїхав був з о. Крижановським до Канади. Дня 10-го січня о. Филипів прибув до Едмонтону і там стрінувся з о. Філясом, що якраз вибирався в дорогу до Галичини.
🔷 Дня 13-го січня 1905 р. о. Атанасій приїхав до монастиря на Біверлейк (сьогоднішній Мондер) і там став настоятелем на місце о. Філяса. Із запалом почав він продовжати розпочату о. Філясом працю. У монастирській хроніці точно записував усі важливіші події місіонерського й душпастирського життя. Ці записки є прегарним документом його ревности й підприємливості!. Мав він ті самі труднощі, що їх мусів закоштувати кожний піонер церковного й організаційного життя українців у Канаді. Брак гроша, байдужість народу, сектантські кличі, непорозуміння між людьми, брак національної свідомости й церковного духа в народі — все це були пробні вогні для нашого молодого місіонера. Однак о. Атанасій не зражувався ніякими труднощами. Ось що записав він під днем 8-го червня: « Нині Вознесіння, але Служба Божа була тільки тиха тому, що дяк П. застрайкував. Домагається винагородження за те, що співає, а люди не хотять дати. Жадає одного доляра від фарми і бушель пшениці, або два бушлі ячменю, а люди дають тільки 50 центів від фарми». Отець Филипів розумів це добре, що дяк, слабо плачений, може страйкувати, але правдивий Христовий місіонер цього в ніяких обставинах зробити не може.
🔷 І о. Филипів не страйкував, але працював із правдивою посвятою. Щоб поглибити побожність між народом, почав він, у травні 1905 р., відправляти в монастирській церковці молебні до Преч. Діви Марії. Народ поспішав на ці богослужения. Того самого року о. Филипів оснував перше між українцями в Канаді Апостольство Молитви. Приймаючи 22 грудня 1905 р. перших членів цього Братства, о. Филипів нотує в хроніці оце: він вірить свято, що через Ап. Молитви можна між народом багато зробити, нпр. оживити побожність, звернути людей до Бога, зробити їх свідомими членами рідної Церкви й помічниками місіонерів.
🔷 Умів він впливати на людей, щоб були вірні своїй рідній Церкві. А одначе з різного роду бунтарями між народом був він рішучий. Особливо рішуче поборював між народом ворожу пропаганду проти записів церковного майна на єпископський чартер. Народ у більшості йшов за своїм місіонером.
Під час свого дволітнього побуту (1905-1907) на Біверлейку о. Филипів багато спричинився до духовного проводу Сестер Служебниць. Він був їхнім сповідником, покровителем і заступником, і взагалі багато спричинився до розбудови цього Згромадження.
🔷 Дня 2 січня 1907 р. о. Филипів на наказ Настоятелів виїжджає, щоби прийняти становище пароха Вінніпеґу, а його місце займає о. Іван Тимочко. З того часу Вінніпеґ стає осередком душпастирської діяльности о. Филипова упродовж 26 років (1907-1933). Тільки в 1923 р. через кілька місяців бачимо його в Едмонтоні. У душпастирській праці помагали йому інші ОО. Василіяни, але від 1926-1933 мусів він сам тягнути ввесь тягар праці.
🔷 Крім стисло душпастирської праці, багато уваги звертав о. Филипів на школу. Він пильно дбав про школу св. Миколая, що її вели Сестри Служебниці, як тільки міг, підпомагав Сестер у науці релігії, і грошево, і порадами. У Вінніпегу оснував чимало церковних і суспільно-допомогових організацій (нпр. Братство св. Івана Милостивого, Марійську Дружину, Ап. Молитви й т. п.). Дбав про поглиблення національної свідомости між народом. Коли 1921 р. уряд Західно-Української Республіки (Галичини), у своїм критичнім положенні, звернувся за грошевою допомогою до о. Филипова, він у короткому часі зібрав досить помітну суму на потреби уряду.
🔷 Єпископський Ординаріят завжди з великим довір’ям відносився до о. Филипова, а перший єпископ для українців у Канаді – Преосв. М. Будка в особливий спосіб поважав о. Филипова. Отець Филипів часто брав участь в єпископських нарадах, часто давав реколекції світським священикам, а два рази у відсутності єпископа (1907 і 1931) заступав його. Час від часу о. Филипів виїжджав також з місіями та реколекціями для вірних і монахинь у Канаді і в ЗСА.
🔷 Своєю довголітньою працею в парафії св. Миколая у Вінніпегу о. Филипів здобув собі велику любов. Хоч для себе о. Филипів був суворий, то з людьми обходився привітно і скоро собі їх з’єднував. Мав милосердне серце для вбогих, а люди простенькі й бідні мали завжди приступ до нього.
Хоч о. Филипів переважну частину свого трудящого життя перевів у Вінніпегу, то Боже Провидіння зарядило, що своє життя мав він закінчити там, де зачинав свою діяльність, тобто у Мондері. Там колись він ігуменував у маленькому монастирку на Біверлейку (1905-1907), там також, але вже у великій і добре розбудованій обителі, як настоятель, докінчив свій життєвий шлях.
🔷 До Мондеру переїхав о. Филипів у листопаді 1933 р. Вже раніш, у зв’язку з тим, що Канадська Місія ОО. Василіян була перетворена на Провінцію (1931 р.), о. Филипів був вибраний заступником Протоігумена (1931). Тому, що Протоігумен – о. Н. Крижановський, мав свій осідок у Мондері, забажав також при своїм боці мати о. Филипова, як першого радника і щирого друга. Отже о. Крижановський назначив о. Филипова ігуменом Мондерського монастиря. На цьому становищі перебув він аж до своєї смерти 1937 р. Крім обов’язків ігумена, о. Филипів виконував ще обов’язки пароха, вчив молодих василіанських богословів морального богословія, церковного права й пасторальної. Був добрим і вирозумілим вихователем, дбайливим настоятелем і справжнім батьком для всіх. Його проповіді й виклади відзначалися великою проглядністю і практичністю. Нарід дуже любив слухати проповідей о. Филипова, бо він говорив ясно, приступно, дотепно, а практичними пристосуваннями не мучив, а при тім говорив з внутрішнім переконанням. Завжди старанно приготовляв свої проповіді. Зараз після одної неділі приготовляв проповідь уже на чергову неділю. Не раз уже в понеділок на столі о. Филипова лежала написана проповідь на чергову неділю.
🔷 Хоч загалом утішався добрим здоров’ям, то невтомна праця знищила це здоров’я. В останньому часі недомагав на дихавицю (ядуху). З початком вересня 1937 почали йому пухнути ноги. Тому, на бажання Протоігумена, перейшов на лікування до Мондерського шпиталю. Відчуваючи свій близький кінець, попросив св. Тайн і став приготовлятися до смерти. Зворушливе було його прощання з Отцями і Братами. Як добрий батько давав їм ще свої останні науки, благав у них прощення за добровільні й недобровільні провини і просив не забувати про нього в св. молитвах. Сердечного гумору не тратив до самої смерти. Тим, що його відвідували наказував, щоб «гарно співали на його похороні», бо мовляв «він різанини не любить». Сама смерть наступила 30 жовтня 1937 р. Величавий похорон відбувся в Мондері 1 листопада 1937 р. Зворушливу проповідь з тієї нагоди виголосив о. Марко Романович, ЧСВВ.
🔷 В особі о. Филипова Василіянська Провінція в Канаді втратила не тільки зразкового монаха, але й одного з найстарших і найкращих місіонерів-піонерів, що особистою посвятою, жертвенністю і зразковим чернечим життям поклали тривкі основи під розбудову Василіянського Чину в Канаді.
(На основі: М. С. «Пропам’ятна Книга ОО. Василіян у Канаді», стор. 399-404).