22 липня 1944 року у Празі відійшов у засвіти український поет та письменник ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ, автор таких відомих поезій, знаних нами з шкільної лави, як “Айстри”, “З журбою радість обнялась”, “Чари ночі” (Сміються плачуть журавлі…”) та багатьох інших.
Відтоді як у 1919 році він виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства УНР в Угорщині, залишився на еміграції і вже не бачив ні рідне Білопілля на Сумщині, ні Харків та Київ, в яких жив і працював.
У 1920 р. Олександр Кандиба (справжнє прізвище О.Олеся) з сім’єю оселився у Відні, де очолив Союз українських журналістів та редагував часопис «На переломі». А з 1924 року останні 20 років прожив у Празі.
Схилив я голову і йду поволі
Дрімучим лісом в самоті.
Навколо осінь. Надо мною
Кружляють квіти золоті.
Безмірна тиша. Спів веселий
Давно-давно помалу стих,
Як пісня матері моєї,
Як гомін друзів молодих.
Іду… Усім чужий, далекий…
Ніхто не скаже: “Брате мій!”
Ніхто руки мені не стисне
В землі холодній і німій.
І коли я впаду безсилий,
Ніхто не спиниться йдучи,
Хіба що вітер полудневий
Крилом пригріє летючи.
(О.Олесь, 1925).
Як люблячий батько він підтримував і вболівав за свого сина – також поета, археолога Олега Ольжича, активного діяча українського національного руху (ми згадували про нього вчора, https://www.facebook.com/516524395520175/posts/1171435906695684/). У червні 1944 р. нацисти його закатували до смерті в концтаборі Заксенгаузен. Невдовзі після цієї звістки, 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер.
Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли, босі й голі,
І кожний кидав камінь в нас…
Ми стільки винесли образ,
Ми стільки бачили сваволі!!
І все за те, що ми свій край любили,
Що рвались сонце в темряву внести.
…І понесли в світи хрести
Та сиві голови похилі.
(О.Олесь, 1925)
Олександра Олеся поховали на Ольшанському кладовищі в Празі. Тривалий час ренту за могили поета та його дружини сплачував виходець з України Володимир Михайлишин. Після його смерті постало питання про подальшу долю цих могил. Відтак 29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук’янівському кладовищі у Києві. Один з небагатьох прикладів, коли прах українських достойників було перевезено на батьківщину.
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
(О.Олесь, 1905)
©️Diaspora.ua
Допис підготовлено на основі відкритих джерел. Передрук – за умови згадки на початку тексту та активного посилання на Diaspora.ua.
На зображенні може бути: 1 особа та окуляри