Гончарі

Історія війни ніколи не буде описана зі всіма її подробицями. Отож її будуть описувати письменники, поети і дослідники в далекому майбутньому і близькому зі слів очевидців, а також тих, хто слухав їхні розповіді.

Німці, які у липні 1941 року захопили наш район, до місцевого населення відносилося зневажливо, зверхньо, але якогось геноциду до селян не було. За весь час перебування в Озерянах ними було вбито лише одного молодого чоловіка. Ним був Стулковський, якому вдалося втекти від вивозу на примусові роботи в Німеччину. Його зловили на подвір’ю Пізнюка, який проживав на перії парцельованої урядом для поляків, які прибули з Польщі.

Був жорстокий геноцид до євреїв, яких у Бучачі і районі було близько десяти тисяч. Проте дисципліна за німців була високою. Про якесь злодійство не було й мови.

Цей випадок, що стався в селі підчас німецької окупації, запам’ятався на довгі роки.

Напевно відколи Вичівки і Язловець, відтоді через Озеряни проізджають вози з горшками, що прямують на ярмарок. Деякі з них напоюють коней біля Миколи, або Василя Олійників, але більшість, вже проїхавши село, під Огрудом. Тут і відпочити можна, а ввечері руштити, аби вдосвіта бути в Язловці. З таким грузом не розженешся. І так з року в рік. Люди вже привикли до цього, як привикли до циган, які завжди в одну і ту ж пору відвідують село. І ніщо не може зупинити цих гончарів, навіть війна. Циган вона спинила, бо німець не любить їх так як євреїв. Зобачити тепер циганський табір неможливо. А гончарі їдуть собі на ярмарок, не бояться, бо їх німець не чіпає.

Цього вечора ніщо не віщувало біди. Три вози з горшками рушили з села в сторону Бучача, а там крок за кроком, як завше, у Язлівець. На возі були макітри, миски, збанки, горнята. Були гарні, делікатні вироби полумисок і горняток – близнюків. Мали гончарі і кошики з лози, а також барівчини на мед і трохи більші, на сир з маслом. Іх оперізували обручі з деревини, зроблені так майстерно, що не побачиш де стик. Їх темніший колір тільки прикрашав виріб рук людини. Ці, вже заповнені баривки, господарі тримали в пивницях, або в криницях, спущених на мотузці і привязані до цибриня. Це було там, де була немала господарка.

На кожному возі, крім фірмана, була господиня, а на одному ще й хлопчисько, напевно син. Вже добре стемніло. Раптом перед кіньми стало пару чоловік. Нічого не кажучи, вони рушивши до товару, почали знімати його з возів.

• • Що ви робите, люди?,- тремтячим голосом запитала господиня.

Один із нападників підійшов до неї і помахав їй перед лицем палицею.

• • Можете заплатити і ми йдемо, а ні то давайте троха тих горшків. Один з гончарів підвівся. Він з помісниці став на дишель, зігнувся і протягнувши руку відчепив ворчик. Було незручно і ворчик впав на дорогу. Нападники зрозуміли, що господар хотів ним відбиватися. Спочатку один, а потім всі, почали щосили бити по горшках. Зчинився лемент, шум. Як не як, а поряд цвинтар, а за ним Тамтой Бік. Не тільки тут, але й у селі було чути вереск. Як по команді горшкодраї скрились в темряві. Господарі руками обмацували товар і позбиравши напомацки черепки, всадовились на вози і помаленько, розвернувшись, рушили в село.

В селі вже вчули крики. Люди повиходили на гостинець. Біля гміни стояло декілька чоловік. Гончарі почали скаржитись. Десь взявся війт Микола Жук, прийшов і Василь Лучка. Зібралось людей багато. Як не як, а така подія не часто буває в селі. Всі знали, що це так не минеться. Люди незадоволено вимагали, аби дати знати німцеві. Хтось так і зробив. Хлопи не розходились. Кожен хотів показати, що він є тут. В такий час треба старатись відвести від себе напасть, а то час такий, що можна через якогось придурка попасти під горячу руку. А німець – не поляк, що буде тягати по судах і слідствах чи бити. Він пустить кулю в чоло як стій і дивися.

Бричка з німцем зупинилась біля гміни. Вже був пізній вечір, але надворі було видно. Німець, що орудував в Озерянах, а з ним ще двоє з автоматами зайшли до приміщення. Люди знову загуділи. На сходи вийшов Лучка, всі затихли.

• • Вони кажуть, аби люди з Вичівок зайшли до гміни.

Мнучи в руках кашкети, хлопи зайшли до приміщення. Надворі з кіньми і товаром залишились жінки.

Старший німець сидів за столом. Як завжди, він був в окулярах. Його ліва щока чимраз сіпалась. Казав колись Пилип, що так буває, коли німака дуже злосний. Ось і зараз його потурбували, а то сидів він з цими двома хлопцями і вечеряв, а тут на тобі – непорядок на його території. Один із солдатів, здавалось, дуже хотів стріляти. Він щораз шарпав автоматом і аж перебирав пальцями. Видно, що він колись був поранений, а може такого взяли з дому. Він злегка налягав на ліву ногу і це робило його ще страшнішим.

Першим заговорив німець. Лучка відрзу тлумачив.

• • Вони питають, що з вами сталося.

Хлопи переглянулись.

• • Та, пане, якісь хлопці напали на нас. Хотіли викуп або товар. А як ми відказали – почали все бити.

Лучка заїкався, але перевів все, бо німець встав з-за столу і підійшов до війта.

• • Ви, пане Жук, зараз йдіть в село. Люди вже напевно знають хто це зробив. Якщо вони самі не прийдуть – їх розстріляють.

Коли Лучка тлумачив, Жук стояв як труп. Роса вкрила його лице. Він витерся рукавом і глянув боязко на німця.

• • Я вже йду. Там є люди, – він показав рукою на вікно,- може хтось щось знає.

Він вийшов надвір.

• • А ви,- німець глянув в сторону гончарів,- чекайте.

Німець вийшов, а за ним і солдати. Бричка з шумом понеслась у двір.

Так і сталось. Через деякий час озерянські хлопці з батьками вже залагоджували гончарів. Чуть не клякаючи на коліна, вони просили помилувати їх дітей. З дому вони принесли все, що могли, аби лиш залатвити справу. Насилу вмовили вони потерпілих.

Жук і Лучка виступали як свідки. Коли справу владнали гончарі поїхали додому. З битими горшками на ярмарок не поїдеш. Та й пізно вже. До німця вночі вже ніхто не йшов. А рано батьки з своїми горшкодраями вже тихенько стояли у дворі де жив і звідки керував господаркою німець. З ними поодаль стояли Лучка, Жук і Пилип Рівний. Їх просили всією родиною. Вони послухали, бо хто хоче мати ворога на все життя. Німець може розстріляти горшкодраїв на місці. Коли німець вийшов Жук, Рівний і Лучка підійшли до нього. Солдат вже не було.

• • То, пане, ті хлопці з родичами, що вчора ввечері позбиткувались над людьми, що їхали на ярмарок,- говорили Лучка з Рівним, явно доповнюючи один одного. Німець кивав головою, що все розуміє. Він розставив ноги, відкрив кобуру і поклав на неї руку.

• • А хто зачинщик цього розбою?,- німець глянув на тлумачів.

Пилип поспішно перевів.

• • А хто перший заорудував ваш напад? – звернувся він до хлопців.

Ті переглянулись.

• • Говоріть, бо стріляти буду. – Німець спокійно взяв в руки пістолет.

Мами, почувши, що сказав тлумач і побачивши в руках у німця пістолет, як по команді кинулись німцеві в ноги.

Паноньку наш, помилуйте їх дурних.

Тлумачі навіть не переводили. Німець задоволено спостерігав. Потім, досхочу наситившись владою, він повчав.

• • Німецька влада не дозволить, щоб на її території були бандити і злодії.

Він звернувся до Жука.

• • А вони залагодили потерпілих?
  • Жук, поспішно, показуючи на Лучку, закивав головою.

•  

• • так, так. Все добре. Вони поїхали і претензій не мають.

• •  

Забирайтеся звідси геть. І щоб це було вам уроком. Всі поспішно вимелись з двору. Німець задоволено погладив себе по животі і зайшов у приміщення.

Лігеншафт дальше живе своїм бідним життям. Чому бідним? А яка це господарка, коли не знаєш на що, на кого і для чого ти ходиш на роботу. І не відаєш, що тобі за це дадуть. Просто на просто один окупант змінив другого.

Ігнатій Рудий