Історія боротьби родини Лебухорських розказана Іваном Демянчуком

Марія Дем’янчук – Лебухорська 57-8 рр.

Нещодавно сумна звістка облетіла наш край – в Українсько російській війні загинув житель Бучаччини  Роман Лебухорський. Відомий митець та громадський діяч Іван Демянчук розказує про родину Лебухорських.

Історія боротьби родини Лебухорських

 
Сьогодні минає 40 днів з дня загибелі Романа Лебухорського. Дякуємо всім, хто молився сьогодні за упокій його душі та добрим словом розрадив маму та родину.
Давно мав намір розказати про причетність цієї родини до визвольних змагань за волю України.
Змалку чув від батька сумну історію про тету Марію, рідну сестру, яка у 18 років стала зв’язковою УПА. Через зраду потрапила до рук НКВД, витерпіла тривалі допити, була ув’язнена, як і багато інших, у підвалі Золото-Потіцького замку. Не видала своїх, що відзначив сам начальник гарнізону :
– ну що, Дем’янчучко, на тебе ніхто в селі плакати не буде.
Далі була Чортківська тюрма, сибірські табори і заслання в Казахстан до міста Балхаш. Це місто стало для нашої родини дуже близьким, чув нескінченні розповіді про чудових людей, наших українців, які дружною сім’єю переживали тяжку долю і мріяли про повернення на рідну землю. Наш батько і тета Марина з чоловіком, вуйком Костем, їздили туди в гості, на Різдво. Колядували, співали, дивуючи місцевих людей веселою вдачею, попри тяжкі випробування. Там в Балхаші, Марія зустріла свого чоловіка, Дмитра Лебухорського, уродженця села Довга з під Калуша. Дмитро був захоплений НКВДистами під час облаштування шанців для партизанів, було йому теж 18. У 1958 році у них народився син Роман, з яким вони невдовзі повернулися до Калуша, де і доживали решту віка. Роман любив перебувати влітку після школи в Губині, мав багато друзів, так як був веселим і компанєйським хлопцем. Мав музичний дар, грав на гітарі, чудово співав. Це все було зовнішнє, а в середині в Романові кипів вулкан несприйняття радянської дійсності. Що коштувало батькам вмовити його пов’язати до школи піонерського галстука. Наші спільні знайомі з Калуша пам’ятають Романа ще по його діяльності у палаці культури “Юність”. Він співав завжди тільки українські твори. Через тавро ” син ворогів народу” не був зарахований у студенти музпеду при Івано-Франківському педінституті, при тому, що екзамени склав на відмінно. Одна подорож з друзями в гори виявилася фатальною для Романа. У хаті здавна знайомого гуцула, із найліпшими друзями співали під гітару, звичайно тільки українське. Не обійшлося там напевне тільки Червоною Рутою, було щось повстанське, бо до Калуша Роман не доїхав.
Три доби батьки шукали сина по знайомих, телефонували до Губина, аж поки під вечір Роман не з’явився до дому побитим і втомленим. “Юду” навіть не шукали, просто обмежився в друзях. Так вперше потрапив “на карандаш”відповідних органів.
У Золотому Потоці знайшов свою половинку,Лесю, народили двох синів, Романа та Тараса. Якийсь час проживали в Калуші. Пригадую, як навідав їх, коли Рамкові меншому було десь півтора-два рочки. Бавився на підлозі, гортав якусь книжечку. Промелькнув портрет Леніна… Малий показав татові того “діда”. Прозвучала команда :
– Ромчику, що треба робити?
Ромчик вхопив якогось бучка і почав гамселити по лисині Ілліча з великим завзяттям. Ще тоді я зрозумів хто виросте з Романа Романовича. Це був десь 1987-8 рік, глибокий совок, попри  горбачовську “перестройку”.Якийсь час я не був близько до їхньої родини, пізнав Романа вже у 20-ти річному віці. Батько запропонував мені його до роботи. Виявився здібним до навчання, схоплював
все швидко. Бували разом на московщині на заробітках. Мав певний авторитет серед хлопців. Був компанєйським, як батько. Були в молодому житті Романа складні часи, рано втратили з братом батька, але остаточне формування його як особистості, сталось, мабуть, під час революції Гідності, а далі – вступ до лав Правого Сектора і участь в АТО. Далі всі вже все знаєте…
Сподіваюсь, моя довга розповідь є без зайвого пафосу, багато родин переживали подібне. Але не розказати про це я не міг. Батькові пообіцяв підготувати матеріал про тету Марію для музею репресованих, що у Бучачі біля будинку побуту. Тепер треба писати про всю родину, про зв’язок поколінь. Так і вийшло.
Буду вдячний, якщо ще хтось доповнить цю розповідь чимсь цікавим про Романа.
Вічна пам’ять і царство
небесне!

 

Батько Василь Дем’янчук на відвідинах сестри Марії в Балхаші. Ці всі люди із наших західних областей, світла пам’ять!.jpg
З подругами на засланні
Марія з подругами(крайня зліва), певно в Миколаївці.