Історія про Мальовничий Космирин та його мешканців

За 3 милі (25 км) на південь від Бучача на лісистих схилах Дністра розкинувся Космирин. А неподалік на півночі затишно розташувалася Стінка. Тож у просторіччі люди кличуть її селом-сестрою Космирина. Здавна жителі навколишніх сіл, не зважаючи на національність, жили у злагоді, навіть вбиралися однаково.
Перша писемна згадка про поселення датується 1 січня 1457 р., коли дідич Станіслав з Ходороставу (тепер місто Ходорів Львівської області) заставив свої села Сновидів та Космирин шляхетному Paulo de Petrilow (Павелу з Петрилова) в обмін на грошову позику. У шематизмах (церковних книгах) 1912 і 1938 рр. зазначалось, що до села належало три присілки – Пової, Рублин, Млини.

Черешневий рай
«Понад Дністром росло багато дерев – дуби, граб, берези, осика, тополя, були і овочеві дерева, так звані дички. Люди викопували їх, саджали на городах і щеплювали, звідти мали гарні сади черешень, – живописно описав місцевий побут на початку ХХ ст. уродженець села Василь Деркач (авторську семантику збережено). – Космиринські полеві дороги були обсаджені черешнями. У травні, коли вони зацвітали, була така краса і запах! Хто бідніший, рвали ягоди, несла до міста на продаж і заробляли собі трохи грошей».
З усіх сторін село обступали ліси, але в основному вони були панські, громаді належало лише 20-та частина. Ґрунт – чорнозем. Хто мав коні, той мав хліб, хто не мав свого тягла, той бідив, невесело констатував селянин. Тож хто мав добрі коні чи вола, той доволі мав хліба, ще й возив збіжжя до Бучача та Станіслава (Івано-Франківська). Хто не мав, того жиди в селі використовували, а таких у селі не бракувало.
У Дністрі водилось чимало різних видів риби. Однак вільно ловити її міг лише той, чиї поля спускались до річки. Хоча ухитрялись і сторонні люди.
Як борсуки чинили свинство на полях
У навколишніх лісах водилось досить дичини – диких свиней, кіз, борсуків, зайців, лис. Свині та борсуки завдавали селянам великих збитків у бараболях та кукурудзі, тож люди ночами пильнували поля. Пригадуєте казку про коника-горбоконика? Так само і тоді молодь йшла на варту. Та для дівчат і хлопців була забава – стерегти городину від клятих шкідників. Вони робили буди від дощу й на переміну тарахкали, трубили та страшили диків. Тим часом решта сиділи у халабуді та по черзі переповідали старовинні казки, жахливі історії та дивні легенди.
У лісах росло багато грибів – козарів, голубінок, білих, а восени – підпеньок.
Великодні забави
Здавна село пишається дерев’яною церквою Св. Михаїла. Побудовано храм у гуцульському стилі у 1886 році, але у 1893-му реконструйовано. У Великдень після воскреслої утрені, по освяченні пасок, люди, з’ївши свяченого, громадилися коло церкви й тут відбувались забави, гаївки, співи, веселощі.
Традиційно десь з обіду люди йшли на гору Ликичку над Дністром, де було велике джерело. Старожили стверджували, ніби та вода помічна на очі, руки, ноги, тож усі її пили й набирали у фляшки додому для старих і немічних.
Народний Дім для громади
Завдяки місцевому пароху (священику) після Першої світової війни в селі заснували читальню, й було вже місце, де всі сходились читати газети, книжки, а то й поспівати. Також у Космирині побудували нову гарну школу, де наука йшла в двох мовах – українській та польській.
Згодом із Бучача почали приїжджати з доповідями свідомі українці. За їхніми порадами селяни заснували кооператив «Зоря» та розробили план будівництва двоповерхового Народного Дому в центрі села на горбку. Для цього чоловіки приносили хто що міг – каміння, будівельні матеріали, жінки – зерно, яйця.
Потому організували молочарню, гурток (кружок, писав Василь Деркач) «Сільський Господар». На перші сходи (заняття) кружка приїхали організатори з Бучача і розповіли, як доглядати сади та овочеві дерева, вчили, що дерева потрібно оприскувати перед шкідниками, і що бур’яни треба не кидати на дорогу, а робити з них компостну купу, а як перегниє, вдобрювати городину; як годувати корів, щоб давали більше молока та були чистими. Навчилося село й гноївку не випускати на дорогу, бо вона корисна на погній.
«Сільський Господар» організовував різні відділи: вишкіл молодих, секцію господинь, куховарство, трикотарство. Місцева вчителька на курсах навчала дівчат мережкувати, а жінок – куховарства та солодкого печива. На завершення провели чайний вечір і офіровані 100 злотих передали на «Рідну Школу» та читальню.
Панна Костик зі Львова навчила жительок Космирина виплітати светери.
Молодь та молоді господарі зорганізувались у товариство «Луг».


Оркестрова армія та «фломастери»
Спочатку жителі Космирина на всі фестини до сусідів ходили у звичайному одязі, але потім почали вбиратись в однострої. Так само і в сусідніх селах: усі в одностроях, із оркестрою – то виглядало, як армія, не стримував захоплення Василь Деркач. Та полякам це не сподобалось, почались переслідування, шукали спосіб покарати, а потім таки добре карали.
Перша та Друга світові війни до самого серця обпалили село, зрештою, не так війни, як нова радянська влада. Чи не тому, старожили розповідають, що після Другої світової війни житель Стінки Іван Деркач пішов у п’ятидесятники (баптисти), почав читати Біблію. Згодом навколо нього згуртувалась «секта» із селян навколишніх сіл. Чоловік по-своєму тлумачив Новий Заповіт, повчав: живи, як наш Господь, по-простому, відмовся від усіх благ цивілізації – електрики та електропобутових приладів. З ти х пір у Космирині частина селян вірить у живого Бога, не визнаючи матері Ісуса, самого ж Деркача вважають пастором. Як він виглядав, кожний змальовує по-різному, адже фотографуватись заборонено, щоправда, часто просто роблять вигляд, ніби не помічають, як їх фотографують. У кімнатах не вішають ікон чи фотопортретів, не хрестяться і не носять хрестів. Не визнають також обряду хрещення: новонародженій дитині чи новонаверненому просто дають ім’я. Відрізняються вони навіть одягом: голови всіх дівчаток і жінок пов’язані яскравими хустками і такі ж кольорові шкарпетки на ногах, причому так вбираються навіть узимку. Натомість чоловіки ходять у темному – починаючи від кашкетів до черевиків. Саме тому односельці охрестили їх «кашкетниками», «темними», «простаками» або «фломастерами».
Використана література:
«Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник» (ред. колегія – Михайло Островерха та інші), Нью-Йорк – Лондон – Париж – Сидней – Торонто: НТШ, Український архів, 1972 р., т. XXVII.

http://www.okraina.com.ua/

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Total Page Visits: 541 - Today Page Visits: 4