Захоплено споглядаємо світлини Надії Сіреджук, Тетяни Енгельберг та інших знавців фотомистецтва.
Таке побачити у звичному, щоденному і до болю рідному малюнку нашого буття, може лише творча людина, для якої казка народжується у власній уяві й прямує, нами непоміченою красою. Саме ці світлини допомагають нам зобачити це, що приховала природа від звичайного ока простого споглядача. І аж тоді бачимо у якій красі ми проводимо свої будні.
Лише один свідок раннього Середньовіччя зі своєї гори, як вартовий і окраса нашого міста, підкреслює свою причетність до подій минувшини.
Замок, зі своїми задавненими ранами, хоче нам розповісти, що його найбільше гнітить ось уже століттями. Свої незагоєні рани не так болять, як спогади про набіги вічних ворогів турків – татар на мирне населення.
Приходилося замкові прихистити поляків і євреїв, залишивши околиці, села, церкви, шинки, фільварки беззахисними. Одного разу не встигли добігти євреї до замкової брами і були вирубані в пень.
Немає відомостей, що робилося в замку, як у 1497 році турки з молдованами опустошили наш край, забравши в неволю 100 тисяч подолян, в першу чергу молодих людей. Ось звідкіля в Молдові появилися цілі українські села. А ще через 150 і 200 років до них пристали хмельничани та мазепинці, бо вже москаль гнав наш нарід з власної землі.
В той час 100 тисяч з одного Поділля було критично багато.
Саме тоді, на зміну деревяним, низеньким церквам, стріхи яких так і прагнули доторкнутися землі, почали зводити камінні, вкриті гонтами церкви.
Це Марія Могилянка, дружина Штефана Потоцького, заложила наріжний камінь для спорудження славної церкви Св. Миколая в Бучачі у 1610 році. Ось уже 412 літ стоїть святиня. Через 102 роки, вже другий Степан Потоцький, закладе фундамент величних Василіан. Це був 1712 рік.
Послав Господь на нашу землю цього чоловіка. Це мусів бути якийсь повід, якась причина цього поступу, що стався в Бучачі з приходом Миколи Потоцького.
Дату його народження ставлять під сумнів: чи це 1708, чи 1712, а ось помер він 13 квітня 1782 року.
Як уже згадувалося, спочатку ратуша, а потім церкви, привели місто до когорти відомих, багатих, красивих.
Привіз Микола Потоцький у Бучач скульптора Іоанна Пінзеля і будівничого Меретина. Ось тоді і почалося справжнє диво. Спочатку постала ратуша. Це був новий архітектурно-скульптурний проєкт.
Дальше Микола Потоцький наказав розібрати стареньку церкву, збудовану в часи турецьких набігів. Цього ж року, на цьому місці, збудували новий храм Покров Пресвятої Богородиці. Будівничий цього храму Меретин, що будував Собор Св. Юри у Львові.
Цей же Микола Потоцький на початку 1750 років уфундував будівництво монастиря отців Василіан, які до цього започаткували своє існування із-за старань у 1712 році Степана Потоцького.
Згадаймо бучацький костел, що стояв ще з часів ХІІІ ст.. Його знесли і на цьому місці виріс новий, мурований костел, який 14.УІІІ -1763 року освятили.
Війни, пожежі, грабежі і безчинства, зокрема московітів, не зруйнували цих історичних пам’яток. Тут доречно згадати про використання церковних приміщень для складів мінеральних добрив. Знали москалі, що найважче відбивається на будівлях.
Вже пора задуматися над тим, щоб не допустити руйнації того, що залишилося від наших предків. Йдеться, зокрема, про ратушу. Відповіді на тривожну публікацію ми так і не отримали. Не кожен може піти до ратуші, оглянути й оцінити її стан, визначити загрозу, що нависла над нею і вживати необхідних заходів. А якщо ми будемо дбати тільки про гульки по поводу і без, ділити землю дідів наших і сваритися за кожну копійку бюджету, що йде в основному на харчі, то про які пам’ятки історії і культури може йти мова?
Влада всіх рівнів взяла моду мовчати. На критику – мовчать, на похвалу – мовчать… Це ще від виборів 2019 року пішла така мода. І вона себе оправдовує.
Знаємо, що нині працювати керівником, не бувши «підключеним» до державної годівниці – бюджету, дуже важко. Але радьтеся більше з людьми, а головне будьте справедливими, навіть у дрібних, здавалось би незначних питаннях, бо з них складається життя наше і за кожним стоять люди.
А тут ще й райони поділили, щоб важче було «батька бити». А в результаті: розпорошення коштів і невпинний ріст штатного розпису. Старе, як «бойків світ» прислів’я, що «риба гниє з голови», знаходить себе повсюди. Свіжий приклад цьому: звільнення нещодавно заступника міністра внутрішніх справ. І де він там такий взявся???
А чого варте недавнє повідомлення Т1 Новини про зарплати і премії штатних працівників громад…
В чому причина того всього?
А в тому, що нас просто не бояться. І правильно роблять, бо ми хрестимося тоді, як грім вдарить.
А грім вдарив. І це ввечері 14 січня – на Старий Новий рік. Блискавка і грім в цю пору, та ще й в такий знаковий день – погана прикмета. Але таке дійсно діялося. Відгукніться, хто бачив чи чув.
Молімося, щоб це залишилося лише, як рідкісна природна дивина.
Ігнатій Рудий.