Іван Вагілевич – трагічна історія генія

2 вересня 1811 року у с. Ясені Горішньому, в Стрийщині, на Бойківщині народився Іван Вагилевич, пізніше житель міста Бучач, учень Бучацької народної школи. Гімназію Іван Вагилевич закінчив у Станіславі.

В родині священика Миколи Вагилевича, батька Івана, було четверо дітей. Брат Микола був пізніше урядовцем, а Михайло –  священиком.

Навчаючись в Бучачі, Іван був уважним, здібним учнем.

В 1829 р. Вагилевич поступив на філософію у Львів, а пізніше, як здібного учня, його прийняли на теологію.

Філософію він закінчив у 1835, а теологію в 1839 роках.

Вагилевич дуже любив свій народ, не терпів гніту чужинців. Це й відбилося на його кар’єрі і подальшому житті.

Він ріс під сільською стріхою, відзначався людяністю. Одночасно бачив злидні і горе свого народу. Йому і посвятив своє життя. Знаючи фольклор, традиції, він бачив, які великі духовні скарби несе у собі цей знедолений його народ.

 

Обкладинка збірки «Русалка Дністровая» (1837). Джерело: chtyvo.org.ua.

Іван Вагилевич своєю науковою діяльністю стривожив своїх духовних наставників і вони вирішили покарати його. Ім’я Вагилевича було викреслено із кандидатів до духовного стану. Це пояснили його зв’язками із «заграничними людьми», а також за участь у виданні «Русалки Дністрової».

Не дивлячись на це, Вагилевича у 1846 році висвятили на священика і дали йому парафію у Нестаничах, де він з труднощами проживав з сімєю. Через два роки його покликали редактором часопису «Днєвник», що друкувався латинню. Тоді ж він працював у шкільній комісії, опрацьовуючи плани навчання української мови для шкіл і вживання мови в уряді.

Людська заздрість і злоба, а може й несвідомість поламали життя Івана Вагилевича до кінця. Консисторія своїм присудом в 1849 році запроторила Вагилевича до в’язниці, аж до того часу, коли «поправиться морально і політично». Жорстоко покараний Вагилевич тільки за те, що він любив свій народ, не зламався.

Ображений Вагилевич відмовився скоритися консисторському присуду і звернувся до латинського єпископа з проханням прийняти його до латинського віросповідання. Отримавши відмову, Вагилевич перейшов на протестантизм і став членом львівської євангельської громади. Це був крок непокори, відчаю, а не релігійних переконань.

В 1855 році Вагилевича призначено заступником бібліотекаря в бібліотеці Оссолінських, а через дев’ять місяців звільнили, бо дирекція не могла стерпіти некатолика.

Працював Вагилевич на різних роботах і підробітках. Мріяв він про одержання професорської кафедри у Варшаві або Петербурзі. Проте мрія його не здійснилася.

Несправедливість, яку відчув грамотний вчений і злиденне життя підкосило його здоров’я.

10 травня 1866 року Іван Вагилевич, другий член «Руської трійці», помер. Перед смертю до нього прийшов Яків Головацький. Він побачив висохлого, блідого страждальця із запалими очима і почав його втішати. Потім, на намову дружити, почав просити його навернутися до греко-католицького обряду. Тут же прийшов поляк Ходзинський і почав переконувати хворого, щоб той прийняв латинський обряд. Вагилевич сказав – «Я подумаю про це, залишіть мене в спокої».

Того вечора хворий втратив свідомість, а другого дня він помер. На похороні було багато українців і поляків. Прибув пастор Гаазе і відчитав німецькою мовою. Була дуже гарна весняна днина. Природа ніби показувала, що зерно, посіяне Вагилевичем прагне зійти.

Його ще за життя хотіли призабути. В 1848 році у Львові відбувся перший з’їзд вчених України. Було присутніх 110 делегатів. Один із них із нашого нинішнього району. Вагилевича, вже заслуженого вченого, українця – патріота на з’їзд не запросили. А він був одним із перших побудителів Галицької Волості і все своє життя працював для свого народу. Навіть «Повісті о полку Ігоревім» переклав на народну мову. Цікава праця Вагилевича «Монастир Скит у Маняві» і багато чого цінного і цікавого.

Найяскравіше про нього сказано по його смерті.

Автор некролога в журналі «Сьоло» Свєнціцький пише – «Зі смертю Вагилевича Словянщина втрачає мужа, що стоїть у ряді її найбільших світочів. а наша земля – справжнього жерця з-перед престола племінних святостей, може довго доведеться їй чекати, заки звільнене покійним місце займе подібний йому працівник»

А ми, чиїм предкам довелося ходити до школи з цією людиною, проживати поруч свято бережемо пам’ять про Івана Вагилевича.

Ігнатій Рудий.

Total Page Visits: 366 - Today Page Visits: 1