Стефанія Заєць: спогади і мрії рідного Бучача.

Бучач – одне із небагатьох міст Східної Галичини, де ще у IX столітті була протягнена залізнична колія. При її зведенні, а пізніше експлуатації, немало бучачан і жителів навколишніх сіл, мали непогану роботу.

Вже пізніше, колії почали боятися, як монстра, що забирає людей і везе в совєтські безвісти. Коли наших людей везли в Сибір, то було й таке, що час від часу потяг зупинявся і серед тайги скидали по декілька сімей, пилу, 2-3 сокири і бочку тюльки. – «Виживайте!», – реготали спухлі від алкоголю і озвірілі від ненависті до працьовитих українців енкаведисти.

Могла попасти під таке московське покарання і родина, нині шановної і відомої в Бучачі пані Стефанії Миколаївни Заєць.

Незадовго перед війною, її батько Микола Береза повернувся з Франції, де пробув ще з 1928 року. Ох і наказував його француз-господар, власник фабрики, де трудився молодий Микола:

  • Ніколя, – аж просив француз, – не купуй землі, бо зі сходу сунеться комуна.

Не послухав француза молодий Микола. Купив землю. Купив і споглядав, як москалі вирубують його ліс, будують державні будинки на його полі. Недаремно комуна видумала лозунг: «Знищити куркулів, як клас». Такий заклик підтримала дідова́, яка почала управляти державою, бо здібних і грамотних українців не допускали до господарки. У кого була національно свідома родина, той був приречений на совєтську опалу.

Ми зустрілися з панею Стефанією у неї вдома – відразу видно добру господиню.

– Це обійстя моєї мами, бо батько народився на Нагірянці. Там зараз проживає моя двоюрідна сестра. А цей будинок ми звели з моїм покійним чоловіком, – хвалиться пані Стефанія. – У мене найрідніших людей – одинадцять. Син, дочка, невістка, зять, три онуки і чотири правнуки. Всі здобули освіту, мають роботу і власне житло.

– Пані Стефаніє, ви звикли, що самі пишете про щось і когось. Про це говорять численні подяки і грамоти. Бачу навіть подаровані редакцією «Вільного життя» дві книги. Скажіть, нарешті, щось про себе. Скажімо, що вам найбільше запам’яталося у вашому активному житті.

  • Як не дивно, але я дуже яскраво пам’ятаю дитинство, післявоєнний Бучач, події, які мали місце в далеких сорокових – п’ятдесятих роках. Як рана дитинства у мене спогад, коли німець хотів мене розстріляти. Було так, що ми гралися і підійшли два німці. Один із них був високий шатен, а другий низький та рудий. Німці на той час вже відступали. Отож, нічого не розуміючи, я виступила вперед і гордо заявила: «Гітлер – капут». Високий клацнув затвором і наставив на мене автомат, а нижчий легенько рукою відвернув його. Він, мабуть, його словами переконував, що я ще дитина. Мені, ось зараз, як і тоді, по тілу пішли мурашки, так яскраво я бачу той день.

Ще пам’ятаю, як в Бучачі після війни жив дзигармейстер (ред. – годинниковий майстер). Довга дерев’яна хата знаходилася там, де нині в центрі автобусна зупинка в сторону с. Трибухівці. В одній половині цієї хати була фотомайстерня, а в другій – дзигармейстер. Це був єврей, родина якого чудом вижила. Він виставив на вітрину, стіни бозна які дзигарки. Ми, дітиська, які пережили війну, нічого гарного не бачили, а тому годинами стояли, дивлячись, як рухається дзигарок. В родині цього дзигармейстера була дочка красуня Аделя. Дивом, але в 50 –их роках ця родина виїхала в США. Донині пам’ятаю, як Аделя вгощала нас печивом. У 80-их роках в Бучач приїжджала дружина цього дзигармейстера. Вона показувала фото своєї родини, а зокрема, Аделі.

Цього містка, що зараз йде від парку до будинку культури, не було. Натомість, через Стрипу була кинута верба. Батьки забороняли нам переходити через цю вербу, йдучи до школи, а тому ми йшли на міст, що й нині на тому ж місці. Отож, всі діти з передмістя, а це було з тієї сторони мосту, що нижче нинішньої податкової і трішки з цього боку, йшли до школи попри цей будинок, який був прикрасою міста.

Однієї весни по Стрипі пливли величезні брили льоду. Виникла загроза знесення мосту. Це стало основною турботою всіх містян. Отож всі чоловіки, яких після війни було не так вже й багато, стояли з гаками на мості і справляли ці льодові брили, щоб не утворився затор.

 

Ваш батько був грамотним?

  • Мій тато мав три кляси, але він знав три іноземні мови: німецьку, французьку і польську. Де нині податкова, там знаходилася початкова школа.

Про кого ви б хотіли згадати, як про людину, що багато зробила для жителів нашої Бучаччини?

  • Все старше покоління пам’ятає про лікарку Ліпкіну. Вона була єврейка і не приховувала цього. Дивина, але Ліпкіна ходила до нашої церкви. Її люди так поважали, що навіть у церкві розходилися, щоб пропустити вперед. Її родина проживала на другому поверсі будинку, де зараз знаходиться аптека «Подорожник» (ред. – автобусна зупинка).

Хоча батько Ліпкіної був єврей, після війни родина утримувала свиню. Пам’ятають такий казус, що батько Ліпкіної прибіг до дочки у поліклініку і кричить: «Йди додому, бо свиня впала з горища і забилася». Можна собі уявити, яка біда була по війні, коли свиню утримували на горищі.

Немало бучацьких євреїв вже після війни шукали своїх рятівників. Мені також приходилось з ними говорити.

Вже після Сталіна судів над українцями стало менше. А тут ще й амністія… Країна, як суцільний концтабір не могла дальше існувати. Утворилося два табори, або дві соціальні групи: кати і ув’язнені (засуджені і їх поневолені родини)

В той час військові і емгебісти вже так розперезалися, що народ волів померти, ніж жити в таких умовах. Тими роками, після війни на Нагірянці виявили мертвими всю родину із шести осіб. Чоловік з дружиною лежали жорстоко вбитими. Четверо членів родини також були мертвими. Ті, кому належало шукати злочинців, пустили чутку, що це робота бандерівців. Це ще тому, що Нагірянка славилася своєю національною свідомістю. Але згодом арештували одного військового. Він був кавалером дочки зарізаних батьків. Ця дівчина тієї ночі якраз вдома не ночувала. Тому й вишукали вбивцю. Його, звісно, судили і дали нібито вісім років в’язниці. Сталося так, що я бачила цих порізаних людей.

Наш тато був багатим. В нашій господарці було двадцять моргів поля, свій кірат, електровіялка. На місці, де нині торговий центр АТБ, була електростанція. Там були шлюзи, які підіймали чи опускали. Так регулювали рівень води. Все місто ходило сюди купатися. У 80-их роках все розвалили. Розвалювала це школа механізації, тобто СПТУ-26. Люди дуже мали напроти. Побудовано це все було мабуть у 1921 році.

Коли на землі мого батька будували нові приміщення технікуму, я почала доказувати, що це моя земля. Добре, що не вивезли чи посадили. Навіть паю не дали, а лиш довідку, що було в мене 6,5 га землі.

– Розкажіть, як ви зараз поживаєте?

  • Проживаю самотньо, але подумки завжди із своєю родиною – вони два рази на рік приїжджають. Син – полковник, на пенсії. Дочка – кандидат медичних наук, ще працює. Приїхали одного разу, встановили в будинку сигналізацію і тривожну кнопку. Безпека у наш час — понад усе. Сучасний світ із своєю технікою дозволяють тримати зв’язок із рідними щодня. Радію, що маю таку змогу!

Маю багато друзів, приятелів. Багато читаю. Телевізора не люблю, бо багато в ньому брехні.

А так… як кожен з нас, мрію про мир, спокійну старість і увагу з боку людей, як оце ви завітали до мене.

Моє вітання всім учасникам групи «Бучацькі справи».

Розмову вів – Ігнатій Рудий