У цій гумористичній оповідці Ігнатій Рудий розповідає про пригоди заробітчанки на чужині. Інколи вони викликають посмішку, а інколи сум та жаль за нелегку долю емігрантки.
Українці – народ працьовитий, грамотний і добрий. А ще розумний і веселий..
Якось до Ізраїлю з українських Карпат приїхала Генка. До цього бідолаха дальше обласного центру не була.
Працьовита, доброзичлива, щира і наївна Генка не могла і хвилини всидіти без роботи. Дівчата – землячки піднайшли їй роботу по догляду за старенькою жінкою, син якої через дівчат пояснив їй, що робити і в кінці добавив – «Ось телефон. Що до чого – дзвоніть». При цьому залишив номер свого телефону. Генка гордо заявила що дзвонити вміє, бо з ферми, де вона прала цідилка, щодня по телефону передавала «сводку». Отож всі розійшлися, залишивши двох чужих між собою людей, яким мовний бар’єр був ні при чім.
Але сталося неймовірне – вночі бабця померла. Генка довго сиділа біля телефону і, зрештою, наважилася подзвонити. Але що казати? Вона жодного слова не знає на івриті.
Вже зо дві хвилини син намагався спитати, що сталося, але Генка мовчала, лише сопіла в трубку. Нарешті до неї дійшло і вона зрекла – «Гітлер капут». Через деякий час син приїхав.
Якби це сталося в якійсь іншій державі світу, було б не так дивно, смішно і доречно. Але в Ізраїлі цей вислів знає кожен. Казали, що на похороні син не так дивився на маму, як на Генку. Йому, єврею, викладачу університету, ніяк не влазило в голову, як це так неграмотна жінка в такий дивний спосіб вийшла з важкого становища.
Одного разу наша Генка наводила порядок біля супермаркету. З двох сторін великої площадки стояли легковики. Мовчазні і стурбовані покупці поспішали отоваритися і покинути місце стоянки.
На стоянку заїхав шикарний легковик. З нього вийшла панянка і пан, який відкрив задні дверці і звідтіля на повідку вискочив великий, безхвостий, з короткою «рейкою», вузькими очима і маленькими вухами собацюра, який тут же почав винюхувати тільки йому відомі інтереси. Господар автомобіля пішов у супермаг, а його супутниця залишилася з псом, який не вгавав, а згодом, підбігши до сусіднього авто, вирішив змочити заднє колесо лімузина виробництва США. Він підніс задню ногу і процес пішов. Все йшло добре, але раптом лімузин почав легенько їхати назад. Собака, щоб не втратити свого туалету, дивно стрибаючи на трьох ногах, поскакав за своїм колесом. Раптом машина зупинилася і з вікна показалася голова шофера. Це був коротко підстрижений, з вузькими очима, маленькими вухами, червоний здоровань, неймовірно схожий на нашого з вами пса. Очі Генки скакали то на одного, то на другого. Цей, що в машині лагідно промовив – «Сци – сци, братан, я подожду».
Цей випадок став предметом обговорення. Генка була вражена, а ось чим – пояснити не змогла.
Все йшло добре. Ми всі працювали, змагаючись за звання ударника капіталістичної праці. Трудилася і Генка. Але сталося так, що вона захворіла. Таке ставалося, бодай раз, чи не з кожним, бо перебували ми за кордоном довгий час, за який все могло статися. Ось вже три дні Генка страждала. Рвота та діарея не давали жінці ні працювати, ні відпочити. Отож, довелося звернутися до лікаря. Генка, яка не знала жодного слова на івриті, лише плакала. Довелося везти її на поліклініку мені.
До кабінету на першому поверсі спершу зайшов я сам. Дохтор, як виявилося, був родом з Чернівець. Ще в 1976 року, після Хельсінських домовленостей він виїхав в Ізраїль.
Цей, немолодий чоловік, просто зрадів таким відвідувачам. Вислухавши спершу мене, він звелів покликати хвору.
Ну що ж… Євгеніє, – сказав дохтор, – значить у вас рвота і діарея?
Ні, дохтор, – вже сміливо заявила Генка, здивувавши і злякавши мене, – я, дохтор, блюю і дрищу.
Бачили б ви очі цього лікаря. Він, сердешний, аж окуляри зняв. Видно, що довго не чув такого. Але колись чув, бо все зрозумів.
Побачивши моє збентеження він щиро мене заспокоїв.
– Нічого… нічого я знаю… Там так говорять… нічого все добре, – бурмотів він, одягаючи окуляри і не зводячи з Генки очей.
Як бачите, євродолари приходять саме через такі гітлеркапути, псів і діареї. А буває й гірше.
Важко нам. Прийдуть часи і це все наші нащадки будуть згадувати, як важкий сон. Що ми вже й робимо.
Ігнатій Рудий.