РАДЯНСЬКА ШКОЛА ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОПАГАНДИ
День за днем спливають літні канікули. Так непомітно підходить Перше вересня. Хвилюються діти, особливо майбутні першокласники, переживають батьки, роздумують і пригадують свої шкільні роки бабусі і дідусі. Всі вони також пройшли школу і не будь-яку, а радянську.
Перший урок був ленінським. Далі пішли уроки, кожен із них ніс у собі, бодай трішки, але ленінської пропаганди. Всі покірно йшли в школу. Були такі, що на перший урок приходили без галстука. Далеко не всі мали підручники чи зошити. А ось з каламарями було важко, як і з ручками і перами до них.
Розмова йде про 50-ті, 60-ті роки.
Голодних дітей і їхніх батьків годували комуністичною пропагандою, брехливими ідеями. Дітей, батьки яких перебували в тюрмах, або щойно вийшли з неї, переконували в тому, що Ленін любив дітей.
… Ілліч ненавидіти вмів,
А вмів він і любити.
Ілліч ненавидів панів –
Гнобителів жорстоких,
Трудящих палко він любив,
Їх діток яснооких.
Але ніхто не хотів бути Павликом Морозовим і зректися своїх рідних.
Хто ж писав такі вірші, таку фальш?
Уявіть собі, що наші поети. Часом навіть здібні. Треба було вижити і не допустити на своє місце того, хто за радянську владу готовий був віддати життя.
Таке діялося не тільки у школі. На всю країну лунала поема Івана Неходи «Дівчина з полонини».
Я щодня, як чай із цукром п’ю,
Славну ланку згадую твою
Слава тим, хто цукор той ростив
Працею стихію поборов!…
Засилають хлопці старостів
У листах їй пишуть про любов.
Олександро, ти їх зустрічай.
Хай заходять старости з дороги,
Хай спочинуть їх старечі ноги,
Хай сідають, п’ють горілку й чай.
Вся країна чай із цукром п’є,
Добре ймення згадує твоє…
Все було б чудово, якби не «старечі ноги», присутність яких викликає ряд питань, особливо в дівчат та їхніх матерів. Правда, пити чай з горілкою якось не зручно. Про це ми попросили прокоментувати вуйка Сидоровича. Ось що він сказав
-
-
- Пити горілку з чаєм не файно… З молоком ще можна. Не погано запити холодним чаєм, якщо п’єш «альонку», грубо кажучи мелясівку, а так… навіть не пробував…
-
Як бачите, наші експерти не допускають такого.
Але повернемося до творів тих років. Нав’язана тематика «виробництва», «соцреалізму» та іншої творчої неволі, привела до зубожіння друкованої продукції. Були, правда гідні твори, але у тій всій брехні, мізерна кількість. Про потяг народу до волі, вільного життя, писати було не дозволено. Багато письменників, поетів стали дисидентами, інші здалися і писали.
У посьолку гомонять,
Він один з усіх ребят
Не зазнайка і не гордий,
А в забої б’є рекорди,
Б’є вчорашні всі рекорди він підряд.
А знаменита пісня про ланкову перейшла навіть «рекорди».
Ген, пшениця за горою,
Гей, не колосся, а пуди,
Золоту медаль Героя
Носить Надя на груді…
Щоб хоч – якось показати свої здібності, молоді поети вдалися до тужливої лірики з яблуневими садами, соловейком, зозулею і вербами, бо їхні твори перетворилися на протоколи партійних зборів. Вони це бачили і в силу можливостей виправляли становище.
Їх низькосортні вірші про партію ніякої користі владі не приносили, а народ їх сприймав, як складову пропаганди.
Ці творіння приносять користь нині. По них ми довідуємось у якій духовній неволі довелося жити і творити нашим предкам. А читачі, в тому числі і школярі, задумувалися чому їх брешуть.
Це була далекоглядна політика партії і зрозуміти її маленьким українцям було не під силу.
В тих далеких 50-их роках, серед багаточисельної творчої молоді, яка не дала себе зламати, була, нині знаменита, Ліна Костенко. Ось її тогочасне бачення світу.
На світі можна жить без еталонів,
по різному дивитися на світ –
широкими очима,
з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.
Від того світ не зміниться нітрохи,
А все залежить від людських зіниць –
в широких відобразиться епоха,
у звужених – збіговисько дрібниць.
В наш час в періодичних виданнях часто публікуються твори молодих українських поетів – початківців і не тільки. Видно, що всі вони написані вільними людьми, без будь-якого примусу, страху чи нав’язування. Здібній українській молоді є у кого навчатися чи наслідувати. В результаті ми бачимо творчий ріст наших талантів. Любов до Батьківщини не можна нав’язати. Це – Дар Божий, який передається на генетичному рівні. Так будьмо варті цього Дару, бо від цього залежить доля нашої держави – України.
ОСВІТА НА БУЧАЧЧИНІ
Бучаччина здавен славилася своїм шкільництвом. Саме у наших величних Василіанах у 1754 році народилася гімназія. В той час її ще не було у Львові і Києві. Пам’ятаймо й те, що у 1712 році Степан Потоцький заснував конвікт (інтернат). Саме це стало великим поштовхом до знань. Підтримуймо такі патріотичні починання з нашої історії.
Кожен, на своєму місці, станьмо корисними суспільству.
Вітаємо з Днем науки вчителів, учнів, їхніх батьків, дідусів, бабусь і тих, хто хоч якось причинився до того, щоб нині діти могли зайти в чисті, теплі класи.
Дякуємо Богу за те, що ми дочекали до цього щорічного світлого дня.
Пошли нам, Господи, мир, здоров’я, щастя і добробут.
В статті використано матеріали Української видавничої спілки «Визвольний шлях», червень 1959 рік. Лондон.
Ігнатій Рудий.