З чого сміялися наші предки?… або… Чи ти видів мнєсо на вишці?

Кожна нація має свої особливості, своє відношення до того чи іншого явища у суспільстві.

Особливо різняться народи у фольклорі, звичаях, традиціях. Які ж ми були сто і більше років тому, коли повелителі – загарбники не встигали змінювати один одного? Так сильно подобався їм край наш хліборобський, квітучий, заселений працьовитими, мирними селянами, які утримували коней, щоб орати, звозити хліб, а не для загарбницьких воєн. Ось у цьому, здавалось би, сумному і невтішному світі, український селянин не був проти посміятися, поглузувати, ще й ворогів своїх виставити на посміховисько. А геніальний наш Тарас Григорович Шевченко навіть над царською родиною поглумився, особливо над царицею. Може й на добре, бо донині її, царицю, лише по цьому поводу й згадують, а то б забули нещасну. І москалі, в цілому, свого кацапського походження не позбудуться. А вони його заслужили чесно і пройшли випробування часом і діями. Річ у тому, що «кацап» в арабській мові означає «різник». Влучно? І не кажіть.

 

Хор с. Озеряни (хутір Луг 1936 рік)

А нам, українцям, нема чого гніватися на оце.. «хохол». Треба було менше запорожцям вирегочуватися, що аж за порогами було чути. А то все «ха – ха – ха, хо – хо – хо. І так завжди. Поб’ють оце ворога і знову за своє – ха – ха – ха, хо – хо – хо.

Колись, не так давно, але більш як 50 років тому, зацікавилися ми і запитали одного старенького діда, чи знає він хоч будь – який анекдот днів молодості своєї.

Мовчав дідусь, а згодом, насторожено, каже.

  • Знаю і не один, але в наш час їх розказували на вечорницях, а не на роботі. І це не були ті ваші анікдоти, а смішні байки. О…о…о! Багато їх було. А любили їх більше слухати баби, як молоді, так і старі.
  • Розкажіть, дзідзю, – просимо.

Не хотів старий, не хотів, але погодився.

– Я, – каже старий, – з 1888 року роджений, а мав тогди 30 літ. Так і є…, якраз Перша война підходила до кінця і я вернувся ранений. Руку носив наопашки. То була Перша война, бо на другій я не був. Анікдоти, кажете…Гм…, – задумався дід, – то слухайте.

Їден господар робив донці весілє. Як звикле, просив на нього кого належить. Прийшлося йому запросити і двох злодіїв, бо один із них був сусід, а другий якийсь далекий родич по жінці.

Вже, як гості мали сходитися, господар наказав всіх рідних, аби ті дивилися і не полишали самими цих двох злодіїв, щоб ті не збалакалися і не вчинили крадіж.

Вже в час весілє один із злодіїв пішов за хлів по нужді і там через віконце у фаціяті побачив в коморі підвішане мнєсо. Ось він і хотів про це розповісти напарнику.

Але де там… Тільки – но вони зійдуться, а староста ту, як ту.

  • Хлопці, веселіться… Може що не так? То кажіть…

Тільки – но знову зійдуться, а тут дружка.

  • Вуйки, щось ви сумні… йдіть гуляйте. Слухайте, як файно грають.

І так пару раз. Ось злодій і знайшов вихід. Взяв він до танцю якусь веселу молодицю і в танці під музику співає.

  • Чи ти видів мнєсо на вишці?
  • Видів, видів, чо – м не видів, –

співає напарник, –

  • ти нікому не кажи, ми обидва підем

і всьо мнєсо закрадем!

А перший знову.

– У – ха, у – ха, у – ха – ху…

І наробимо сміху…

Рано по весіллі до мнєса, а його нема. Так – то і було, завершив дід.

Ми щиро сміялися.

– Ще їдна байка, – каже дідусь, – але коротка.

Запросила якось кума куму на гостину і положила на стів макітру черешень. Сама господиня бере по одній-дві і кидає в писок, а запрошена кума цілим кулаком жере. Господиня за щораз припрошує.

  • Та їжте, кумо, їжте, каже.
  • Та я їм, відповідає кума.
  • Їжте, аби вас потріскало, – не витримала господиня такого їдженє.

Ми знову сміялися, а дідусь реготав.

Ми здивовано дивилися на цього старенького чоловіка у якому залишилися яскраві спогади з далекого минулого. Ще ми сміялися з радості за дотепність наших предків.

1991 рік свято першого дзвоника с. Озеряни

Колись вечорниці збагачували кожного інформацією, знаннями усної народної творчості, історії і всього, що охоплювало все життя у приземкуватих хатинках, стріха яких ніби прагнула досягнути землі. А вони, ці хатинки, виглядали нашим предкам, які щойно вилізли із землянок, за світлі і величні будівлі.

В кожному селі були весельчаки, які, Богом даний талант, використовували сповна. Це, здебільшого, проходило на весіллі.

Довгі роки у нашому селі цю почесну місію виконували Микола – бригадир, Федір – бригадир, Микола – конюх. Мабуть тому «на початках» в 40 –ві, 50 – ті і початок 60 –их років вони і стали на ці керівні посади, бо люди їх слухали і йшли за ними, адже людина з таким почуттям гумору не може бути злою і поганою.

Коли молода приходила просити на весілля, то її запитували, чи будуть ці вуйки. А вони, вже після першого стола, бралися за свою громадську повинність. Народ реготав, щойно побачивши Миколу – конюха і почувши його громовитий спів, який він виконував у танці, причому під любу мелодію.

Кілько я – сі находив

До тої варгулі

Кілько я – сі наносив

Чиснику й цибулі.

Не відставав і Федь.

Жінка – ми маленька

Пішла каглу затикати

Забила веренька.

Вже в перерві між танцями, Микола – бригадир твердив, що сам видів, як Микола – конюх замолоду сикнув через хату і виграв в панського жонци в заклад маломірку вівса.

Найбільше дивувалися і допитувалися жінки. Правда, були і такі, що повірили відразу. Вірила і переконувала всіх, що таке може бути, цьоці Марка. Колись люди вночі йшли людськими городами у поле на крадіжку, то зачули, як Марка казала – «Никола, бери мілче». Вони, певно, орали чи плужкували, казали люди.

В самий розпал весілля, Микола – конюх, чи це згадав молоді роки, чи почув про себе правду, вибігає на середину подвір’я і кричить.

Кажу…у…у…у…у…сі!!!

 

Починається козак. Ось де можна показати свій талант. І показують… аж гуде.

Дістається і начальству. Обох голів – колгоспу і сільради, запрошують всі, хто одружується. Ось вони і стоять, спостерігаючи, як всі веселяться. Тут слабих і хворих нема. А Микола бригадир кричить, вказуючи на голів – Дивіться, люди добрі, як голова голові головою голову розбив.

Люди заглядають, сміються. Таке видумати…Весілля в розпалі.

Не видно, що ці люди недавно пережили війну, голод, розруху, від якої понині день не можуть відійти.

Федь, щоб його не зборов Микола – бригадир, вигукує –

Березова!

Дубова!!

Грабова!!!

А всі баби якісь слабі,

А моя здорова!

Люди веселяться. Лише вдівець Іван, що тільки – но повернувся з дому, де він вкладав трьох сиріт своїх спати, хоче привернути до себе увагу і співає.

 

Летіла сорока,

Сіла на виходку…

 

Але його ніхто не слухає… Кому він потрібний з трьома дітьми…

Весілля стихає. Бригадири з весілля йдуть на наряд, а Микола – конюх додому перевдягнутися і йти на конюшню.

Колгоспна неволя знову охопила село, яке на короткий час призабуло гіркі дні окупації.

На початку ХХ ст. в наш край прийшла Просвіта, яка відкрила людям очі. Запрацювали багаточисельні національні організації, гуртки – Січ, Соколи, Луг, Пластуни. Відкрилися читальні. По селах запрацювали драматичні гуртки. До культурно – освітньої роботи долучилося духовенство. Правду кажучи, такий бурхливий ріст, захоплення, ініціатива були аж до масової появи телевізорів. Далі все пішло на спад. Звичайно, цей спад йшов поволі, а став дуже відчутним у 90 –ті роки минулого століття.

Колись – колись у 30 – их роках попасти, наприклад, в «Луг» було дуже почесно. Цим гордилися батьки. Вони стягалися на те, щоб дочка чи син мали українське національне вбрання, були чемними і працьовитими, любили свою державу – Україну.

Добре це чи погано, але ганьбою для родини оженити сина чи віддати дочку за не українця.

Ми пам’ятаємо про наших предків, свято шануємо пам’ять про них і не рідко успішно ігноруємо їхні заповіти про збереження чистоти нації.

Про такі випадки і складали смішні байки, історії. Одним словом, народ, у своїх переказах розповів нам про себе. Лиш зберегти це все потрібно. Що ми з Вами вміло – невміло й робимо.

Лише прошу вибачити за негідний вислів, але без нього не обійтися, а одному знати і не поділитися про це – важко.

Ігнатій Рудий

Total Page Visits: 597 - Today Page Visits: 4