Уполномочений – упав намочений

Навіть масове утворення колгоспів у 1948 році не змогло переконати селян-хліборобів в тому, що земля вже не їхня, що коні, вози, сани, граски, плуги, плужки, борони, упряж, марки колгоспні, як і вони колгоспники. Той, хто нічого не дав до колгоспу у новій владі вже рахується, як надійний елемент і його шануватимуть, на нього опиратимуться ці посіпаки, яких переправили зі Сходу, а їхні родини залишилися там голодні і вошиві. Але колгоспи, які ледь не 15 років утворені перед війною, хвалять. Бо споконвічне лакейство забрало в них національну гордість і стремління стати вільним народом.

Із таких ось «господарів» були відібрані і направлені в Західну Україну «уполномочені». Як казав покійний Василь Олійник: «…наш упал намочений», тобто п’яний. Ці «десяти – двадцяти тисячники» мали високі уповноваження, працювали у фінансових органах, заготівельних організаціях, витрушуючи з селян контигент: зерно, м’ясо, молоко, шерсть, а попри це: горілку. печений хліб, паляниці, лемішку… все, що їлося і пилося. Робилося це без сорому, гріху і жалю. Лише з благословення москаля. Ще й до релігії лізли «анцихристи», як мило називали їх бабці.

– Приїде, бувало, такий «уполномочений» до села, – розказував нині покійний, другий голова колгоспу у 1949 році Танас Семанишин, – наїсться, нап’ється, ще й бабу йому подай. А на другий день ще й заявить на тебе. Мовляв, у нього все є, і з’їсти, і випити.

Саме вони, їхні діти нині продають на Сході Україну, не дають навести лад, хоча самі пропадом пропадали в пропадають по селах у своїх конурах, зліплених ще в 50-их роках за умов «развітаво соціалізма». Їм лише «галамеги» подай і Путіна, що вже зовсім одурів від культу особи.

Казяться вражі діти, що не змогли тоді переконати нас і запровадити в серцях дідів і прадідів наших комуну. Бо, як вони вважали, лакеєм бути легко. Ні про що не думаєш, нічого тобі не потрібно, а тут ще й начальником став на Заході.

Таким був і бучацький фінагент, назвемо його Сідало. Як той казав «… їв, пив і не боявся і ніц сі не бридів». А чого бридітися, якщо сам був гидкий. Церетовий плащ і вічні, засмальцьовані, особливо біля кишень галіфе, запальцьований капелюх, що цілком підходив до його прізвище, а в додаток не миті руки з нігтями. Цей фінагент спокійно вписувався у штатний розпис держави, яка гарантувала йому безпеку і захист в разі перевищення службових уповноважень. А вони були безмежні.

Цей фінагент на бричці об’їжджав села, виловлював і стриг кіз. На нього казали «козяча з’їдж».

Тим часом дід Філімон ще з часів Польщі, а може й Австро-Угорщини заготовляв у людей худобу. Вже в останні роки він допомагав заготувачам. Довелося йому дуже часто спілкуватися з цим Сідалом. При кожній нагоді Сідало намагався показати свою зверхність. Виглядало досить кумедно, коли таке нещастя «грало грека».

Того дня Філімон привів з Переволоки троє телят. При нагоді він повернув на склад до Нетребяка. Там, розмістившись на перевернутій деревяній бочці, «вечеряли» три заготовача, господар складу і Сідало.

    • О…о…о… Філімон прийшов, – зрадів Сідало. Він тут же почав кепкувати з старого. Зрештою він звернувся до нього – Філімоне, а ти можеш зїсти перцюгу?
    • Можу, – твердо сказав той, – як файно заплатиш., – добавив старий.
    • А що ти хочеш? – поцікавився Сідало.
    • Дай три літри спирту, то зїм, – заправив ціну Філімон.
    • Е…е…е, за такі гроші і я зїм, – не погодився Сідало.
    • Ні, то ні, – спокійно сказав дід.
    • Давайте так…- обізвався хтось із захмелілих заготовачів. – Їжте обидва. Зїсте оба – спирт купуємо ми. Хто з вас не зїсть – йде по спирт.
    • Добре, – погодилися всі.

Нетребяк дав обом по перцюзі. Всі аж скривилися. Та її полизати, то писок розриває. А тут зїсти зібралися.

Приступили.

Сідало надкусив перцюги і відразу запив водою.

Філімон зі страхом дивився на нього. Сідало їв і запивав водою. Він почервонів, як рак.

Філімон легенько положив перцюгу в рот і старався ковтнути її цілою. За деяким разом йому це вдалося.

Сідало все більше і більше пив воду. Він став червоним, як грань і почав рикати. Всі перелякалися. Хтось побіг по бричку, яка недавно заїхала на подвір’я.

Червоного, з виряченими очима Сідала всадовили на бричку і стрімголов повезли у лікарню. Через деякий час бричка повернулася.

    • Він помер, – сказав фірман.

Всі обернулися на Філімона. Цей стояв і курив файку.

Сідала поховали по нових радянських обрядах. Ніхто нікого не звинувачував, адже все було з ініціативи потерпілого.

Філімон жив ще довгі роки і майже до смерті виконував свою звичну роботу.

ІГНАТІЙ РУДИЙ.