Соломія Саламанюк

При народженні цієї дівчини її рук торкнувся Бог…

Готуюся до інтерв’ю як вперше в житті – проглядаю нещодавні концертні та старі відео, перечитую статті, дописи в соцмережах… намагаюся уявити – яка вона? Які питання варто би задати? Які теми зачепити? Про що їй самій буде цікаво розповісти, а що – обійти стороною?

І ось вона переді мною – Соломія Саламанюк.

Переможниця IV Міжнародного конкурсу юних піаністів ім. В. Барвінського, студентка Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича, гордість не тільки своїх батьків та своїх вчителів з Бучацької дитячої музичної школи – але й всього міста, та навіть району…

Сідаємо поруч у затишній, атмосферній бучацькій кав’ярні «На Агнона», починаємо розмову. Знайомимось. З перших же хвилин бачу, що переді мною дуже позитивна, відкрита до спілкування, вихована, дещо сором’язлива дівчина. Ані краплі «зіркової хвороби», навіть натяку на якусь зазнайкуватість… Практично всі мої домашні заготовки летять шкереберть, і ми просто розмовляємо, майже як подруги. Розмовляємо дві години…

– Соломійко, коли я переглядала відео з конкурсу, в мене склалося враження, що ти граєш не тільки руками, а й всім тілом, пропускаєш музику крізь себе. Це так? Як ти обирала твір?

– Навіть не знаю як пояснити… Коли я вперше чую якусь річ, в мене народжуються певні емоції, це майже не залежить від технічної складності твору чи прізвища композитора… я якось підсвідомо відчуваю що «це – моє». Або не відчуваю. Намагаюся зрозуміти що відчував автор під час написання композиції, що він в неї заклав. І потім, на концерті, я також намагаюся передати глядачам ці почуття. Дуже радію, коли мені це вдається.

– Хвилювалася?

– Завжди хвилююся. Як би ти добре не вивчив твір, зустріч із залом, сцена – це завжди особливий стан. Але коли я сідаю за інструмент і починаю грати – все зникає. Є тільки я, піаніно, і музика. Мене інколи питають: «А от під час твого виступу там хтось в залі щось робив, були які сторонні звуки – тобі це не заважало?», а я просто нічого не бачила і не чула! Коли я в музиці – я там повністю!

– Важко дається вивчення нових, складних та довгих композицій? Скільки часу займає підготовка?

– Буває по-різному. Деякі речі настільки складні, що я працюю над ними місяцями. Хоча переважно я вивчаю кілька творів паралельно, 4 чи 6 протягом кількох місяців.

– Були якісь огріхи на конкурсі? Ти сама їх чуєш? Взагалі – переглядаєш свої записи з концертів?

– Так, я завжди першим ділом після виступу намагаюся якнайшвидше продивитись запис, проаналізувати, поглянути на себе «збоку». Завжди розумію, що можна було зіграти краще, роблю висновки на майбутнє.

– З чого все починалося? Як ти відчула, що твоє покликання – музика?

– Мене, як і багатьох дітей мого віку, в музичну школу привела мама. На початках всіляко бувало – інколи опускалися руки, інколи навіть мене доводилося «заставляти» взяти себе в руки та продовжити навчання… одного разу, пам’ятаю, навіть так від злості гримнула рукою по клавішах, що аж зламався “молоточок” у фортепіано…

Але от на одному з концертів після мого виступу я почула не тільки оплески, але хтось крикнув «Браво!», і це було для мене настільки несподівано, і настільки приємно, що я захотіла ще і ще виступати для людей, дарувати їм емоції через музику! Зараз мене «заставляти» вже майже не треба, я отримую задоволення і від виступів, і від підготовки до них. Інколи відчуваю, що самоконтролю дещо бракує, але працюю над цим.

– Музика – це для тебе більше захоплення чи професія? Будеш продовжувати нею займатися?

– Для мене це не просто захоплення, це все моє життя. Я мрію стати професійним музикантом, багато подорожувати світом, мрію виступати на найбільших концертних майданчиках та залах Європи і світу. Особливо мені цікаво побувати у великих німецьких та австрійських містах – там, де народжувалася та розквітала європейська класична музика, на батьківщині Моцарта, Шопена, Бетховена, Штрауса, Шуберта…

– Є улюблений композитор?

– Так, мені особливо близькою є творчість Рахманінова.

– Як проходить твій традиційний робочий день?

– Заняття в музичному коледжі починаються не дуже рано, тому зранку я маю можливість трохи позайматися, підготуватися. Після коледжу можу трохи відпочити з друзями, погуляти по Львову, сходити кудись – на виставку, концерт, в музей… Ввечері в мене навчання у звичайній загальноосвітній школі – там ми отримуємо загальну середню освіту. Вдома потім знову сідаю за інструмент. Люблю також читати книжки, дивитись гарні фільми…

– Соломійко, зараз класична музика не дуже в тренді, особливо серед твоїх однолітків, на жаль. Як ти вважаєш, як її можна популяризувати?

– Скажу, що така музика – вона завжди була «не для всіх». Класика вимагає певного розуміння, вона складна. Тому бачу, що є спроби її наблизити до слухачів через сучасне аранжування, через додавання чітких ритмів, якихось елементів року чи електронної музики. Ставлюся до таких явищ позитивно.

– А сама змогла би робити щось подібне? І взагалі – ти могла би зараз, скажімо, грати як клавішник у якомусь роковому гурті?

– Чому б і ні? Зараз я ще не готова, але на майбутнє цілком допускаю, що мені це було би цікаво. Люблю також співати, хоча розумію, що якихось особливих вокальних даних не маю, але мені просто подобається… Колись спробую співати і грати одночасно, сподіваюсь, комусь сподобаються мої кавери.

– З сучасних українських гуртів щось слухаєш? Кого з них хотіла би побачити гостями Бучача на Дні міста – 2019?

– «Один в каное», «Вів’єн морт», «Каzка» – мені дуже зрозумілі, подобаються. Але не тільки вони; на щастя зараз є багато прекрасних самобутніх українських виконавців.

– Хто відіграв найбільшу роль в твоєму становленні як музикантки?

– Перш за все, мої батьки. Вони завжди підтримували мене в моєму захопленні музикою, а коли було потрібно – і заставляли. Я їм дуже вдячна за це. Також особливе місце займає моя викладачка з музичної школи – Світлана Богданівна Кривко. Вона не просто навчила мене грати на фортепіано, не тільки познайомила з творчістю видатних композиторів – Світлана Богданівна дала мені розуміння чим є музика взагалі, значною мірою сформувала мене як особистість. Завжди буду дякувати їй за це. А також всім іншим викладачам музичної школи, всіх пам’ятаю, всіх люблю та поважаю.

– І наостанок: чого би ти побажала сама собі? Нашим читачам?

– Собі побажаю менше лінуватися, знаходити в собі сили, займатися, вчитися, готуватися до виступів. А всім – не бійтеся нового, вірте в себе, працюйте – і мрії здійсняться!

…Впевнена, у цієї талановитої дівчини ще все попереду, і я щиро бажаю їй здійснення мрій, нових горизонтів, нових перемог. Вона ще зовсім юна, але вже поповнила число тих, хто прославив наш Бучач, а надалі ми будемо мати ще багато підстав порадіти успіху нашої талановитої землячки. Вперед, Соломійко!

Розмовляла: Tanya Yaskilka
Фото: Taras Kupchynskyi

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: