В продовження теми реформування місцевого самоврядування

У читачів виник ряд питань, пропозицій та зауважень до мого твердження про ті кроки, які я особисто вважаю дійсно важливими і першочерговими для народження повноцінного місцевого самоврядування.

Отже, покроково.

1. Визначення статусу територіальної громади (ТГ) як юридичної особи публічного права.

Конституція України, ст.143:
«Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності»

Цивільний кодекс України, ст.318:
«Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу».

Цивільний кодекс України, ст.2:
«Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі – особи)»

Простими словами.

Власником будь-якого майна може бути ТІЛЬКИ особа – фізична чи юридична. Тому територіальна громада, щоб повноцінно, а не декларативно, володіти комунальним майном повинна мати правовий статус юридичної особи публічного права.

На сьогодні, якщо Рімма Білоцерківська не помиляється, статус юридичної особи мають лише 48 із 12 тис. територіальних громад України.

2. Визначення статусу члена територіальної громади.

Конституція України, ст.140:
“Територіальна громада – жителі села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителі кількох сіл, селища та міста”.

ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”:
«Територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр».

ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»:
«місце проживання – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік».

Простими словами.

Законодавче визначення терміну «територіальна громада» недолуге. Юридично зафіксувати факт належності певного громадянина до певної територіальної громади неможливо ніяк в принципі. Використаний термін «жителі» є невизначеним в законодавстві. Якщо вважати такими всіх осіб,що проживають на території певного населеного пункту, то це означає також неповнолітніх дітей та таких, що судом визнані недієздатними, а це вступає в конфлікт із гарантованим правом кожного члена територіальної громади на участь у місцевому самоврядуванні. Якщо ж вважати такими лише осіб, що мають виборче право, то це буде дискримінацією іноземців, апатридів, біженців. Окрім того, глибоко помилковим, на мою думку, є ототожнення лише факту постійного проживання з членством у територіальній громаді. Більш точним вважаю визначення пана Орзіха М.П., який вважав, що територіальний колектив (община, комуна) складається з осіб (громадян, іноземців, осіб без громадянства), котрі постійно мешкають або працюють на даній території (або мають на території нерухоме майно, або є платниками комунальних податків). Звідси прямо випливає, в тому числі, що одна й та ж особа може бути членом кількох територіальних громад.

Тобто, потрібно чітко сформулювати формальні критерії набуття членства в територіальній громаді (громадах), спосіб його юридичної фіксації та втрати.

Бути членом територіальної громади означає не лише право обирати органи місцевого самоврядування. Це також означає, що член громади є співвласником всього майна, що є в комунальній власності даної територіальної громади. Але внаслідок вкрай низького рівня формалізації майна та важкодоступності інформації про це майно, середньостатистичний українець практично не цікавиться цим майном, не усвідомлює себе співвласником цього майна, і, як наслідок – не розуміє, що місцеві органи влади існують саме для того, аби ефективно управляти цим майном на користь громади в цілому та кожного її члена окремо.

Наслідком цього є дуже важливий момент – відсутність у більшості громадян навичок та вмінь колективного прийняття рішень щодо спільного майна, що є наріжним каменем демократії взагалі. Саме ТОМУ представницька демократія в Україні не працює, а не тому, що в нас «неправильно» прописана Конституція чи ще щось…

3. Формалізація прав власності та інших речових прав, обтяжень і обмежень на комунальне майно.

Станом на сьогодні, за емпіричними даними, рівень формалізації комунального майна у Державному реєстрі речових прав (ДРРП) складає 5-10%. Все інше є «недовласністю», фактично вилученою з цивілізованого економічного обігу.

Ще гірша ситуація з уніфікованим КАДАСТРОМ, якого в Україні не існує. Є лише застарілий вже на багато десятиліть суто земельний кадастр. Хоча в цивілізованому світі уніфікований кадастр на основі сучасних геоінформаційних систем суміщає в собі кадастр природних ресурсів (земельний, водний, лісовий, рослинний, тваринний та інші), містобудівний кадастр, кадастр нерухомості, екологічний та інші кадастри, і як окремий шар – інформацію про всі речові права, обмеження та обтяження на нерухоме майно, тобто, іншими словами – реєстр речових прав.

І найголовніше. Зараз комунальне майно реєструється саме на ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, а не на відповідні територіальні громади, що є правовим нонсенсом. Адже ОМС є всього лиш одним із механізмів здійснення громадою самоврядування, нарівні з місцевим референдумом, наприклад, але не є ВЛАСНИКОМ комунального майна. Крім ОМС, частину функцій самоврядування територіальні громади можуть делегувати органам самоорганізації населення, таким як вуличні, квартальні чи мікрорайонні комітети, із передачею їм в управління відповідної частки комунального майна, і це невід’ємне право ГРОМАДИ, а не ОМС.

Тому реєстрація комунальної нерухомості в ДРРП на ОМС – верх правового нігілізму та юридична бомба сповільненої дії.

Підсумовуючи перші три пункти. За Остром, «визначення кордонів CP та окреслення кола тих, хто має право їх використовувати , є першим кроком для організації колективних дій. Доти, доки кордони ресурсу та/або коло користувачів ресурсу залишаються невизначеними, ніхто не знає, чим керувати та заради кого». По відношенню до територіальних громад це означає публічний реєстр комунального майна та публічний реєстр членів територіальної громади.

4. Чітке розмежування повноважень між ОМС та органами виконавчої влади.

Концепція реформування місцевого самоврядування повинна давати чіткі відповіді на питання – які конкретно повноваження закріплюються за базовими та асоційованими рівнями самоврядування, які – за місцевими органами державної влади. Натомість маємо загальну декларацію: «розмежування повноважень у системі органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою за принципом субсидіарності».

Ну, і раз ми вже заговорили про субсидіарність, то хотілось би побачити реальну реалізацію цього принципу в Концепції. Наприклад, чому вибори депутата сільської ради села Киданів Бучацького району з населенням 150 чоловік має оголошувати аж ВРУ? Де тут субсидіарність?

Ще один момент, ніяк не відображений у Концепції – це способи впливу члена територіальної громади на її представницькі та виконавчі органи. Існуючі алгоритми відкликання депутатів та посадових осіб є невиконуваними в принципі.

Далі, модель місцевого самоврядування, зазвичай, певним чином віддзеркалює форму організації державної влади, тобто в умовах діючої парламентсько-президентської системи доцільним було би відображення такого підходу й на рівні місцевого самоврядування. Наприклад модель, коли голова ради обирається самою радою щорічно, та виконує виключно представницькі функції та головує на засіданнях, а голова виконавчого комітету є звичайним фаховим менеджером, якого рада наймає на роботу. Чи щось таке подібне.

Взагалі претензій до представленої Урядом Концепції дуже багато, але це неважливо. Бо сама Концепція – це “кукла”, призначення якої – зімітувати бурхливу діяльність, вибити державне фінансування під розпил, нічого при цьому не змінюючи по суті.

28 квітня 2014 року

Total Page Visits: 1565 - Today Page Visits: 1