Давно любуюсь цим обійстям і вагаюсь, якому жанру розповіді віддати перевагу. Дуже багато всього тут переплетено.
Почну, мабуть, з вражень, якими наповнююсь, споглядаючи поєднання теплоти каменю і майстерності рук , які вклали його у таку барвисту мозаїку. Яке терпіння та відчуття матеріалу треба мати, скільки разів його обернути в руках, щоб звести споруду, досконалу за всіма потребами. Закруглені кути на заїзді з вузької вулички ніби закликають на обору, полегшуючи фірманові з парою баских коней легко в’їхати з багатим урожаєм збіжжя, бараболь чи зі снопами кукурудзи. Низькі двері стрєху над стодолою готові прийняти запашне сіно худібці для ситної зимівлі. Маленькі віконця стайні збережуть тепло морозною зимою для її мешканців.
Кожен витвір людських рук і думки має мати якусь деталь, акцент, за що зачепиться око, щоб перепочити. Таким акцентом тут служать два малопомітні камені з лаконічними промовистими написами, викарбуваними чудернацьким самоуцьким шрифтом, але напрочуд милим. Прізвище господаря, рік забудови і… ключове, як на мене, слово – “старанє”, від дієслова старати, пристарати, набути, нажити. Шкода, що майстер був настільки скромний, швидше само- достатній, непотребувАв реклами, що не залишив по собі сліду, як господар. Хата “побита” добротною колись бляхою, ще послужить.
На блясі лірична частина оповіді закінчується, оскільки прийшли в далекому 44-му
“визволителі” і зняли її спочатку зі стайні на перекриття до колгоспу. Родина як заможні, була вивезена до Сибіру, хату заселили чужі люди. У п’ятдесятих повертатись було нікуди, жили по родині, поки не будувалися знову, в протилежному кінці ґосподарки. І таких родинних історій в селі багато. Шкода, що відходять разом зі своїми учасниками маловідомими для більшості.
P. S. Буду вдячний тому, хто доповнить мою розповідь
цікавими і правдивими фактами і створить подібну про свою родину.
Шануймося, бо ми
того варті…
Село Миколаївка, Золото- Потіцької ОТГ, колись Бучацького району (не можу оминути Бучач) Тернопільської області.
Дністерський каньйон…