Михайло Гринишин: ”Вівці, мої вівці” я написав під впливом своєї Учительки Соломії Крушельницької.(Відео)

Михайло Гринишин: ”Вівці, мої вівці” я написав під впливом своєї Учительки Соломії Крушельницької. Спочатку її виконували хори, а на початку 1960–их вона вийшла на велику естраду — і хто її тільки не співав…”

Маленький покутянин з багатодітної бідненької сім’ї, маючи вроджений від Бога хист до музики і співу, став для національного мистецтва тою вершинною постаттю, до справ і доробку якої звертатиметься не одне покоління українців. Він навчався вокалу в славетної Соломії Крушельницької. Не побоявся відкрито заступитися за свого консерваторського викладача Остапа Лисенка (сина українського музичного корифея–класика), за що з тавром націоналіста його відчислили з консерваторії. Кілька років дошукувався правди, писав Йосифу Сталіну, був на ”прийомі” в Сидора Ковпака, який ”повчав як жити”. Врятувала хрущовська відлига. 1958 року після закінчення Одеської консерваторії молодий композитор повернувся додому, де відразу ж написав, завдяки трирічному впливу львівської Учительки, пісню свого життя — ”Вівці, мої вівці”, яка відразу здобула шалену популярність. Починали співати її хори, а на велику естраду винесли Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк. Хто її лишень не співав і не співає — від Америки до Австралії і від Канади до Бразилії; від хорових і самодіяльних колективів до найвідоміших вітчизняних співаків, від Ансамблю ”пєсні і пляскі імєні Алєксандрова” на початку 1960–их і Олександра Малініна — тепер (сибіряк виконує її як справжній українець). Михайло Гринишин — яскрава постать у сучасному хоровому мистецтві України. 1970 року його з Івано–Франківська запросили працювати у щойно створений столичний інститут культури на кафедру хорового диригування, яку згодом очолив. У Києві Михайло Петрович розкрився вже не тільки як талановитий митець, а й як масштабний діяч у галузі музичної, зокрема, хорової культури України. Так, як він вів протягом шістнадцяти років популярну телепрограму ”Сонячні кларнети” у прямому ефірі на усю Україну, вже, мабуть, ніхто й ніколи не повторить. Вони були ідеальним варіантом реалізації простого бажання людини бути причетною до художнього світу. Митець, просвітитель, педагог, народознавець, публіцист, композитор залишається в епіцентрі українського хорового життя й досі, на десятому десяткові своїх літ!
— Хто знає, як би склалася ваша життєва і творча доля, Михайле Петровичу, якби вчасно не зустрілася вам Соломія Крушельницька.
— З 1945 року я навчався в Станіславському музичному училищі на вокальному і диригентському відділеннях. Після другого курсу до нас приїхали викладачі Львівської консерваторії (прослуховувала мене племінниця Соломії Крушельницької Одарка Бандрівська), які відбирали талановитих учнів. Щось на зразок ”Алло, ми шукаємо таланти!” Я потрапив у їх число. У важкий повоєнний час від 1947–го моїми вчителями у Львові були видатні епохальні корифеї нашого музичного мистецтва: Соломія Крушельницька, Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Роман Симович, Адам Солтис, Павло Муравський, Одарка Бандрівська.
Як і в Станіславі, навчався на двох спеціальностях. Диригентського мистецтва учив мене Павло Муравський, який керував тоді й хоровою капелою ”Трембіта”. Відвідував, як вільний слухач, з дозволу самого маестро, лекції з техніки диригування у Миколи Колесси і дуже багато взяв у нього.
Господь подарував мені невимовне щастя три роки навчатися вокалу в Соломії Крушельницької. Першокурсником несміливо уперше зайшов до її львівського домашнього помешкання на тодішній вулиці Чернишевського. Ходив на навчання три роки двічі на тиждень: у понеділок і четвер або у вівторок та п’ятницю. Співачка за станом здоров’я проводила уроки співів удома. Мешкала вона разом зі своєю наймолодшою сестрою Анною (яка опікувалася Соломією) на другому поверсі чотирикімнатної квартири. Нас було восьмеро учнів, щоразу на уроках був і акомпаніатор. Першого разу моя Учителька (називаю її лише з великої літери) попросила щось заспівати.
Мушу сказати, що любов до співу мені, мабуть, передалася ще з грудним материнським молоком. У нашому селі співали всі: малі дітлахи, легіні, столітні бабусі й дідусі, — не знаючи ніяких законів, теорій, гармоній чи поліфонії. А ще й імпровізували! Як підказувала власна інтуїція та музична уява. Звісно, що до навчання в консерваторії я вже мав уявлення про вокал. У світ музики мене увів чоловік старшої сестри Катерини — Микола, який був скрипалем–віртуозом. Невдовзі і я опанував скрипку. Наш сільський дяк Микола Лях навчив мене нотної грамоти. Співаючи в церковному хорі, вперше почув дивовижні за красою духовні твори композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя, обробки народних пісень Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка. Почуте зачарувало мене настільки, що захотілося й самому вчитися. Так потрапив до Станіслава, а потім — до Львова.
А того дня для своєї Учительки заспівав ”Чорнії брови, карії очі”. Соломія Амвросіївна уважно вислухала. Аби не образити і не відбити бажання, у делікатній формі вказала на недоліки і над чим треба буде попрацювати. Потім несподівано піднялася і … заспівала для мене свою улюблену арію ”Чіо чіо сан”. Я остовпів і довго не міг прийти до тями. Співачка, якій аплодували найвибагливіші глядачі світових сцен і перед якою схилялися великі композитори та диригенти, співала для мене — простого покутянина… Великі блакитні очі Крушельницької були спокійні, але випромінювали якусь невимовну радість до всього, що її оточувало. У кожному її русі і слові відчувалася глибока внутрішня культура і витончена інтелігентність.
Ось так почалися наші заняття. Шляхетна жінка, хоч, коли треба було, строга і вимоглива, але завжди справедлива, насправді була доброю. Вона мала проблеми з хворою ногою ще від 1940 року, через це не змогла повернутися до Італії. Окрім основної праці, навчала мене італійській манері вокалу — бельканто, яку знала досконало. Я почав робити перші успіхи. Згодом Соломія Амвросіївна стала мені більше довіряти, стала відкритішою. Окрім теми ”про погоду”, ми переходили на політику. Вона ніяк не сприймала, та й не сприйняла ”визволителів” — радянську владу. Інколи могла запитати: ”Що з нами буде?”
Якось під час уроку Соломія Амвросіївна несподівано спитала: ”Ти ж з Гуцульщини, а якісь сороміцькі коломийки знаєш?” Я почервонів від несподіванки. Ніяк не подумав, що це для неї могло би бути цікавим. ”Дитино моя, не соромся! Це наше багатство, наш скарб!” — заспокоїла Учителька. Потихесеньку несміливо почав їй наспівувати. Спочатку — легенькі, благенькі, а коли дійшов до коломийки:

Ой ішла я вулицею,
Здибала Матія.
Пошукала там, де треба, —
Слабенька надія!

Крушельницька довго і довго сміялася. Потім я ще тих коломийок (перейшов на строгі, масненькі) співав і співав.
Ніколи не забуду її теплого та лагідного піклування про мене — сироту (я вже не мав батьків). Мені, з нас восьми, що навчалися в Учительки, пощастило найбільше, адже за розкладом записали мене на ті незабутні домашні уроки останнім. Після занять співачка інколи говорила про музику, літературу, живопис, про народну пісню, а інколи сідала за рояль і під власний акомпанемент починала співати. Потім неодмінно запрошувала на кухню, на чай. Я був сором’язливий і завжди віднікувався. Коли ж виходив на вулицю і запихав руку в кишеню куртки, то знаходив там пампушки, печиво чи пиріжечки… Не раз мені від уваги, піклування і тепла самотньої жінки–легенди котилися сльози, які могли перейти в ридання. Таке не забувається ніколи…
— Проте вам не судилося закінчити навчання ні в Учительки, ані в консерваторії.
— Мені тоді все вдавалося, хоч було складно душевно, матеріально, але я вчився! У консерваторії був весь цвіт галицької та української культури. Дуже ми любили Остапа Лисенка — сина корифея національної культури. Остап Миколайович надзвичайно фахово і доступно читав нам курс ”Українська народна творчість”. У моїй групі було 25 студентів, з яких разюче вирізнялася нахабна і вульгарна трійка росіян. Час від часу вони натякали Лисенкові, щоб читав їм лекції російською. А один із цих бузувірів піднявся і цинічно сказав: ”Я нє буду слушать етаво сабачьєва язика”. Траснув дверима і вийшов. Усім відняло мову, почав хвилюватися й Остап Миколайович. Інцидент набрав розголосу, через два тижні відбулися відкриті партійні збори, куди прийшли мої одногрупники–очевидці. Я не побоявся, попросив слова і сказав: „Цей невіглас образив не лише нашого викладача, нас, він образив багатомільйонний український народ! Не дай Боже, дійде до того, що курс української мови читатимуть російською!!!” У залі пролунали схвальні оплески, навіть ті, хто утримався, у душі також так думали.
Одним з перших підійшов до мене 71–літній професор Станіслав Людкевич і сказав: ”Ти говорив добре, але все це може погано закінчитися…”
Через два тижні мене викликали. Усе вирішилося просто. Нагадали, що співав у церковному хорі та приховав це; займався у спортивному товаристві ”Січ”, з якого зробили таємну підпільну організацію. Згідно з наказом ректора від 18 березня 1950 року мене відчислили зі складу студентів консерваторії. Підставою вважали те, що приховав участь в … українській буржуазно–націоналістичній молодіжній організації.
— Ось тоді почалися справжні приниження і поневіряння…
— За лічені години мене вигнали з гуртожитку. Найближчі та найкращі друзі відмовилися від мене. Майже відразу чекісти почали вербувати і співчутливо натякати: ”Якщо будеш співробітничати з нами — завтра знову станеш студентом”. У мені грала молодеча кров, я не збирався відступати. Хтось порадив написати листа ”батькові всіх народів” Йосифові Сталіну. Із Москви, з Кремля надійшла категорична відповідь: ”Получив Ваше письмо на имя товарища Сталина, отвечаем: восстановление Вас студентом Львовской консерватории не представляется возможным”. Шукав я правди і в Києві. Намагався потрапити на прийом до голови Президії Верховної Ради УРСР Михайла Гречухи, який того ж 1950 року пропонував Сталіну перейменувати Херсон в Сталінодніпровськ. Не потрапив я до Гречухи, але мене прийняв його заступник Сидір Ковпак, який кілька років тому воював на Гуцульщині. ”Гуманний” партизанський генерал вислухав мене і сказав: ”Вам треба попрацювати, заробити характеристику, зрозуміти курс нашої рідної партії…”
Я три роки оббивав пороги, проте просвітлення настало аж після смерті Сталіна 1953 року. Врятувала мене хрущовська відлига. Вона дала можливість поновитись, але вже в Одеській консерваторії.
— Після навчання в Одесі ви повернулися у рідне Прикарпаття вишколеним музичним фахівцем…
— Мені пощастило. Саме тоді відповідно до розпоряджень радянської влади у кожній області створювали так звані показові ансамблі української пісні, які мали прославляти радянський спосіб життя. Я потрапив на роботу в Гуцульський ансамбль пісні і танцю Станіславської обласної філармонії. Починав хормейстером, а згодом призначили художнім керівником і головним диригентом. Доводилося маневрувати, адже радянське мистецтво було заполітизоване.
— Настав 1958 рік, коли народилися легендарні ”Вівці, мої вівці” , які стали художнім кодом, що програмував свідомість масового слухача на справжні людські цінності. І тут не обійшлося без впливу Соломії Крушельницької…
— Я дуже любив народну пісню ”Вівці, мої вівці”, яку співала велика Соломія. Найбільше припала до душі перша строфа, в якій крилося раціональне зерно пісні — глибока філософська думка: ”Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?” Але твір не мав широкої мелодії, та й слова там були не ті. Мені захотілося зробити з неї справжню гуцульську пісню. Перший куплет взяв з народного звучання, лише слово ”барани” замінив на ”отари”. Це мене надихнуло. Так народжувалася нова пісня: з’явилось оте знамените високо–полонинське розлоге ”гей–гей”, а за ним така влучна приспівочка ”ду–ду–ду–ду”. Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вівці на полонині і переспівав не одну співанку, почуту від мами і сестер…

Вівці ж мої, вівці,
Вівці та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане, гей–гей?
Як мене не стане, гей.

Другий куплет написав сам.

Гей, пасіться, вівці,
Де високі гори.
Я піду до Ксені,
Де чорнії брови, гей–гей.
Де чорнії брови, гей.

А третій не вдавався, я з ним довго промучився. Доки не поділився наболілим з прикарпатським журналістом і поетом Миколою Кубиком. Ось він мені й допоміг написати те, що знане усіма.

Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чічка.
Просидів я з нею
До темної нічки, гей–гей.
До темної нічки, гей.

Виношував, виколисував і шліфував мелодію. З хором зробив вступ, вдалося й поліфонічне закінчення. Вся пісня звучить в мінорі, а закінчення її — в мажорі. Отож хор, відтворюючи сопілкову гру вівчаря, повинен співати фінальну приспівочку ”ду–ду–ду–ду” радісно, грайливо, як інструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який має звучати оптимістично, свіжо. Щоб пісня не була подібна за своєю структурною будовою на інші, я вирішив змінити ще й сам її початок. Не хотілося, аби хор починав пісню традиційно затуленим ротом, а потім вступав соліст. Отож я вирішив — нехай хор починає словами ”Вівці мої, вівці, гей, гей” на музику, яка має бути близькою до основної інтонації твору.
Коли ж вирішили заспівати, ніяк не міг знайти такого соліста, який би передав гуцульський характер твору. Прослухав кількох кандидатів і зупинився на Степанові Заяцю, який схопив характер вівчара, щире почуття до Ксені… Ми зробили кілька репетицій з хором Гуцульського ансамблю. Я підмітив, як тішилися хористи, співаючи нову пісню. Перше концертне виконання ”Вівці, мої вівці” відбулося влітку 1958 року в тодішньому Станіславському парку відпочинку, в Зеленому театрі. Парк був тоді радіофікований і всі, хто чув наш спів, збіглися до нашого хору. Того дня ми тричі співали пісню ”на біс”, а глядачі нам допомагали. Треба було бачити очі і настрій тих, хто був на тій неочікуваній ”прем’єрі”. З того часу гуцули, які мене бачили, віталися не звично, а наспівували мотив ”Вівці, мої вівці”.
— Твір відразу взяли до свого репертуару всі відомі хорові, як професійні, так і самодіяльні колективи. Зазвучала пісня і з естради…
— Вона мала неймовірний успіх. Мені телефонували звідусіль: просили слова і ноти. Першим на естраду пісню виніс Дмитро Гнатюк, а першим її на радіо з хором радіомовлення записав Микола Кондратюк. Це було вже на початку 1960–их. Полетіли ”Вівці…” й за кордон, пісню полюбили і співали всюди, де живуть українці. Навіть не знаючи і не називаючи автора. Твір ставав народним, хоч мені справно платили авторські гонорари. Цікаво звучала пісня в Закарпатському народному хорі, хоровій капелі ”Трембіта”. Потім почув її у виконанні ”Ансамбля пєсні і пляскі імєні Алєксандрова”.
Оригінальне звучання було і для вокально–інструментального ансамблю. У квітні 1981 року в Тернополі відбувся IV республіканський конкурс комсомольської пісні. Звання лауреатів удостоїлася ”Ватра” Львівської обласної філармонії. Колектив виконував … ”комсомольську” пісню ”Вівці, мої вівці” в аранжуванні Ігоря Білозіра, композитор сам її заспівував.
І таке було в нашій історії.
А як гарно, задушевно і щиро її співає Олександр Малінін. Навіть важко повірити, що виконує не українець. Співак зумів вловити її гуцульський дух, зміг передати ті почуття, які мріяв почути автор. Низька йому за це шана і похвала.
— Ви не зупинилися на одній пісні, писалося і творилося чимало нових.
— Натхнення мене не залишало. Написав ”Гей, Карпати” (”Гей, Карпати, рідні гори, Славетний Дністре, голубий, Хто зрівняється з тобою, Рідний краю дорогий…”), „Ой зелена полонина” (”Ой зелена полонина, зелена, зелена, Не був би я в полонині, якби не Олена…), ”Карпатський гомін” на вірш Миколи Кубика (”Гей, як сонце спати ляже В голубій долині, Знов співаєш ти, ватаже, Пісню з полонини….), які полинули на своїх дужих крилах далеко за океани. Народилися вокально–хореографічні сюїти: ”Гуцульське весілля”, ”Олекса Довбуш”, ”Гуцульські щедрівки”, блискуче здійснені з колективом Гуцульського ансамблю пісні і танцю.
— Не менш значною є і ваша педагогічно–хорова діяльність, яку розпочали ще в Івано–Франківському педінституті майже одночасно з концертною. Досвід художньо–виконавської діяльності, мудрість, витримка, любов до справи і багато інших якостей стали запорукою вашої успішної педагогічної роботи у Київському інституті культури. Проте ви відомі і як ведучий телепрограми ”Сонячні кларнети” зі стажем півтора десятка років.
— Усе почалося 1974 року. Тодішнє республіканське телебачення народило своєрідне мистецьке змагання між аматорськими художніми колективами різних областей України. Щопередачі дві області протягом півтори–двох годин демонстрували свої творчі досягнення. Музичні редактори приймали телефонні дзвінки від телеглядачів. Люди висловлювали свої враження від виступів колективів, давали свою оцінку, робили зауваження, а також висловлювали побажання — кого хотіли б побачити і почути у наступних передачах. Так до програми була залучена вся Україна. Передача мала своє авторитетне журі, куди входили фахівці з кожного жанру: Анатолій Авдієвський (голова), Михайло Гринишин, Олег Тимошенко (заступники голови) — хоровий жанр, Петро Ретвицький — солоспів, Микола Баклан — хореографія, Віктор Гуцал, Микола Давидов — оркестри народних інструментів, Стефан Творун — духові оркестри. Після виступу журі ретельно обговорювало мистецьку майстерність. Найкращим колективам присвоювали звання ”Лауреат телеконкурсу ”Сонячні кларнети”, вручали спеціальний приз і диплом.
Передача мала шалену популярність, вона приносила людям духовну радість і причетність до художнього світу. Люди покидали працю на городі, в господарстві і поспішали до своїх телевізорів, щоб не пропустити зустрічі з прекрасним. Я вів ”Сонячні кларнети” 16 років, а коли з якихось причин не міг цього робити (хворів чи був зайнятий), мене підмінювали мої друзі Анатолій Мокренко чи Михайло Кречко, іноді Олександр Білаш.
Отримував я від вдячних глядачів сотні листів. А якось з Чорткова, що на Тернопільщині, надійшла бандероль. Жінка, яку звали Марією, написала, що життя не уявляє без ”Кларнетів”, чекає їх щоразу як великого свята – і надіслала мені вишиту краватку. Я їй відписав і подякував за несподіваний дарунок. Проте Марія на цьому не зупинилася, своїми руками вишила і надіслала унікальної краси і роботи сорочку. Ця вишиванка і краватка й досі для мене є найдорожчими, часто їх одягаю. Це не лише пам’ять про ”Сонячні кларнети”, а й про людську вдячність і увагу до моєї cкромної праці.
Тепер думаю: а в чому ж була сила цих телепередач? Насамперед в їхній народності. Вони приваблювали глибиною національного змісту і були звернені, а це важливо — насамперед до людини, її внутрішнього світу, що й зумовило їхню небувалу популярність. Люди мали змогу ознайомитися з новими цікавими творчими колективами, солістами, їх цілеспрямованим репертуаром, що мав суто фольклорно–етнографічну основу. Український глядач міг милуватись мальовничими народними строями з різних регіонів України. А скільки було відкрито нових талантів: солістів, вокальних ансамблів, хорів, оркестрів, танцювальних колективів з їх здібними керівниками? Всі вони демонстрували високу виконавську майстерність, а деякі навіть професійний рівень. Це був потужний рух нашого національного мистецтва.
Січень 2013 р.,
м. Київ.

… До слова

Гринишин Михайло Петрович (30 .12. 1921, с. Обертин, тепер Тлумацького р–ну Івано–Франківської обл. — 06. 10. 2016, м. Київ) — український композитор, хоровий диригент, фольклорист, народний артист України (1995), Почесний член Національної академії мистецтв України. Учився в Станіславському музичному училищі (1945–1947). 1947–1950 — у Львівській консерваторії (три роки навчався вокалу у Соломії Крушельницької), проте був відрахований за ”участь в українській буржуазно–націоналістичній молодіжній організації”, хоч насправді це було спортивне товариство ”Січ”. Відновив навчання в Одеській консерваторії за хрущовської відлиги в класі К. Пігрова. Від 1958 — керував Гуцульським ансамблем пісні і танцю Івано–Франківської обласної філармонії. У 1970–2005 роках викладав у Київському інституті культури на кафедрі хорового диригування, тривалий час очолював кафедру. Похований на Байковому цвинтарі у м. Києві.

Найкраще Михайла Гринишина (музика, вірші)

«Вівці мої, вівці» (сл. і муз. М.Гринишина), «Гей, Карпати» (сл. і муз. М.Гринишина), «Ой, зелена полонина» (сл. і муз. М.Гринишина), «Карпатський гомін» (М.Кубик), «Полонинко–гордовинко» (сл. і муз. М.Гринишина), «Надлетіли гуси» (народна пісня в обр. М.Гринишина), «Ой на горі» (народна пісня в обр. М.Гринишина), «Тече вода» (народна пісня в обр. М.Гринишина), «Там на горі крута вежа» (народна пісня в обр. М.Гринишина), «Ой наїхали вози з України» (народна пісня в обр. М.Гринишина).

Total Page Visits: 420 - Today Page Visits: 3