«Поки Ігор обережно таємниче із замріяним прислухом постукував молоточками нот, по складах слів та по словах рядків, та по рядках вірша, пір’їну з якого зронила в мій сон пісенна жар–птиця, минуло декілька днів чи й тижнів, а я за той час уклав собі реєстр наших майбутніх пісень. І було їх чимало, — достеменно згадує той незабутній час Богдан Стельмах. — Східне вікно Світлиці упіймало жовтого птаха у блакитну шибу. І я подумав, що ми з Білозіром чи не встигли, на жаль, чи не змогли укласти пісні про прапор. Але ми уклали пісню про Світлицю. І вона стала прапором.
«Мамо! В рідні стіни світлиці Скоро Знов посходимось ми…»
Отож вибрав я зі свого реєстру тему Світлиці і кажу Ігореві: «Пора! Це має бути наша найсокровенніша пісня!» А він мені уривок мелодії приспівує. Приспів готовий, а назавтра я йому вірш на папері білому, як на обрусі.
Дуже мені сподобалася фраза «скільки себе пам’ятаю…» Від неї все й пішло. Уявляв собі свою хату в золотому вишитті. Нашу світлицю. Такою ж заквітчаною маминими узорами була й Білозірова радехівська Світлиця».

Скільки себе пам’ятаю,
Завше світили мені
Вікна в задумі розмаю
І рушники на стіні.
В тиші світлиці урочій
Серцем читало дитя
Сині Шевченкові очі
І золоте вишиття.

Приспів:

Мамо!
Ваші діти, як птиці,
В далеч
Забриніли крильми.
Мамо!
В рідні стіни світлиці
Скоро
Знов посходимось ми.

Вічна дитяча спокусо! —
Двері прочиниш, а там
Білим недільним обрусом
Сяє світлиця — сватам.
Скільки себе пам’ятаю —
Білим обрусом цвіла:
В нашій світлиці, я знаю,
Завше неділя була.

Приспів.

Може, далеко від дому
Крила зів’януть мої,
Згасне зоря, а потому
Змовкнуть навік солов’ї.
Сину, затям собі, сину
Де б ти у світі не був:
Кожен світлицю покинув,
Але ніхто не забув.

Приспів.

„Я у „Ватрі” Ігоря Білозіра був досить короткий період — з весни до осені 1983 року. Якраз тоді робилася нова програма ансамблю, де мали звучати нові пісні Ігоря та його обробки народних пісень, — розповідає вокаліст ансамблю і перший виконавець пісні „Світлиця” Володимир Прасоленко. — На той час випали телевізійні зйомки нашумілого і знаменитого фільму „Ватра” в Карпатах” Львівської обласної студії телебачення. А восени я вже працював у Рівненській (тоді було на радянський кшталт — Ровенській) обласній філармонії, у гурті ”Жайвір”, основу якого, окрім мене, склали колишні музиканти ”Ватри” і Львова. Ігор довірив мені прем’єрне виконання пісні „Світлиця” на вірш Богдана Стельмаха. Вона вийшла на широку аудиторію з телефільму, мала неймовірну популярність і, здавалося, її просто закрутили на замовлення і просто так на Львівському радіо і телебаченні. Вона звучала повсюдно звідусіль і всі роки людям видавалося, що я й далі співаю в ансамблі Білозіра. Філармонії мали свої плани гастрольно–концертної діяльності. Майже за три місяці я з „Ватрою” брав участь у близько ста концертах, в яких ледь не щоразу „Світлицю” доводилося співати „на біс”. Мали повсюдно по три концерти в день, а якоїсь неділі в Івано–Франківську встановили рекорд — чотири виступи у вщерть заповнених залах. Після мене „Світлицю” у „Ватрі” співав Мар’ян Шуневич, який для мене був взірцем вокального і артистичного виконання. І сама „Ватра”. Потрапити в ті часи в такий професійний філармонійний колектив під орудою вже тоді відомого Ігоря Білозіра було високою честю. Я втягував у себе все, чому міг навчитися для того, щоб працювати далі”.