«Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила, ти щастя моє!»

Коли у кінці 1950–их років почали зводити житловий будинок для українських композиторів на розі колишньої київської вулиці Калініна (тепер Софійська) і Михайлівського провулка, Платон Майборода з матір’ю і роялем перебрався (думалося-гадалося, що тимчасово, а виявилося — на кілька літ!) до великої п’ятикімнатної квартири Андрія Малишка. Поет виділив йому для життя і праці дві кімнати. Почався прекрасний період їхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої — «Стежина») вони удвох створили понад 30 пісень. Але ж яких!
«Білі каштани» (1953), «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Пісня про рушник» (1958). Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа.
«Київський вальс» народився на замовлення студентів Київського медичного інституту. Саме вони надіслали листа композиторові Платону Майбороді й поету Андрієві Малишку і просили написати ліричну пісню про квітучий Київ.
Майбутні лікарі хотіли почути щось незвичне та вічне, яке б нагадувало їм про навчання, про улюблене місто, коли роз’їдуться по всіх усюдах після випускних іспитів. Тепер же уявити Київ без незабутнього вальсу Майбороди–Малишка чи каштанових випускних травневих вечорів просто неможливо.
Здавалося б, смаки з народження пісні встигли змінитись не раз, проте чарівний і милий вальс належить до тих, котрі й досі зачіпають за живе. Усе просто: вічним та справжнім творінням суджено пройти роки й епохи, не втративши своєї чарівності…
Якось російський поет Олександр Твардовський розмовляв зі Сталіним та й, поміж іншим, наважився попросити у «вождя» якусь премію чи іншу радянську цяцьку–«бляху» для свого українського друга — Андрія Малишка. Сталін у відповідь пробурмотів: «Гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде».
Однак Вічність сама знайшла українця. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди, геніального композитора. Саме він першим і єдиним відчув у вишуканих віршах Андрія Малишка те, що поезія та вірші для пісень — це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж
між прозою та драмою. Поезія — це довершені слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі — музика. Вірші для пісень — це слова, які намертво приростають до музики, самі ж окремого життя не мають.
Українські пісні частіше, аніж інші, лунали у сибірських таборах ще за життя Сталіна. Що цікаво, нова українська естрада, яка робила свої перші кроки з пісень Андрія Самійловича, особливо із «Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є, Молодість мила, ти щастя моє…» могла з’явитись лише після
смерті тирана. За його життя Україна – така пісенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Київський вальс» — пісня про рай — як його могли розуміти радянські люди хрущовської доби, уже звільнені від постійного багаторічного сталінського страху.

 

Ночі солов’їнії, ночі весняні,
Доли подніпровські наснились мені.
Знову цвітуть каштани, |
Хвиля дніпровська б’є. |
Молодість мила, ти щастя моє. | (2)

Далі неозорії, київські сади, —
Друже незабутній, ти прийдеш сюди.
Знову цвітуть каштани, |
Хвиля дніпровська б’є. |
Молодість мила, ти щастя моє. | (2)

Стежки і доріженьки ген лягли у даль.
В парі ми любилися, серденьку жаль.
Знову цвітуть каштани, |
Хвиля дніпровська б’є. |
Молодість мила, ти щастя моє. | (2)

Нам би ще зустрітися в солов’їну ніч.
Теплі зорі київські сяли б довіч.
Знову цвітуть каштани, |
Хвиля дніпровська б’є. |
Молодість мила, ти щастя моє. | (2)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Total Page Visits: 410 - Today Page Visits: 6