Бачу, багато моїх друзів без правової підготовки не дуже добре розуміють суть цього поняття, і тому допускають логічні хиби в подальших роздумах…
Отже. Що означає “ота курка є моя” або “ото япко також моє, бо хоч воно і впало з сусідського дерева, але на мій город”?
Поняття власності – це як суб’єктивне ставлення особи до речі (це – моє), так і правовідносини між людьми з приводу якогось об’єкта власності. Володіти річчю означає здійснювати свою волю щодо неї, не питаючись на це дозволу в інших людей.
“Моя власність” – це моя претензія на одноосібне володіння річчю, на право чинити МОЮ владу щодо неї. І якщо оточуючі згідні з таким станом речей, то річ дійсно є “моя”, принаймні в нашому колективі це ні в кого заперечень не викликає. Але якщо хтось має СВОЇ, зустрічні претензії на володіння тією ж річчю, то потрібен якийсь механізм як ми могли би вияснити свої майнові відносини. Найпростіший варіант очевидний – “нєту тєла – нєту дєла”, однак дуже радикальний, і різко погіршує довгострокові перспективи племені та людства загалом.
Тому з часом люди видумали менш радикальні способи, які дозволяють відносно безкровно вирішувати конфлікти щодо питань власності. Це:
1. Максимально деталізовано прописані (чи усно визначені) правила для розбору всіх можливих ситуацій з правами власності. Пригадайте приклад з яблуком з сусідського дерева – будете ржати, але в деяких законах прописано не тільки такі випадки, але й вказано кількість меду, яку пасічник повинен віддати сусіду за те, що бджоли “паслись” на його полі.
2. Систему фіксації права власності (дарчі грамоти від царя, поземельні та кріпосні книги, уніфіковані кадастри на основі ГІС тощо).
3. Суд або інший варіант відносно справедливого та публічного вирішення майнових суперечок.
Ще раз. Власність особи над річчю можлива тільки тоді, коли ця особа свої претензії заявила, а всі інші потенційні власники від таких претензій відмовились. У всіх інших випадках це буде “недовласність”, яка буде постійним джерелом конфліктів. Звідси висновок: інформація про володіння річчю повинна бути відкритою, тільки так “володіння” може бути визнане суспільством.
Маненьке таке уточнення. Оскільки складно ознайомлювати із претензіями на володіння абсолютно ВСІХ учасників відносин власності, то використовується приблизно такий варіант: в реєстр прав власності (поземельну книгу, ГІС) вноситься запис про претензії КОГОСЬ на володіння ЧИМОСЬ, протягом певного часу всі інші потенційні власники мають право знайомитись із цими претензіями, та у випадку чого – подавати свої зустрічні, для вирішення суперечки в суді. А по завершенні цього часу, якщо очевидних конфліктів не було, суб’єкт вищої влади (цар, орган реєстрації, суд етц) ВІД ІМЕНІ ВСІХ інших учасників відносин приймає рішення про реєстрацію права власності, тим самим ГАРАНТУЮЧИ непорушність цього права і БЕРУЧИ на себе всі ризики щодо його охорони.
Коротко висновки:
1. Володіти можна тільки відкрито, інакше це буде “недовласність” із купою конфліктів.
2. Чим менше спірних ситуацій щодо прав власності описано в праві – тим більше буде конфліктів та трупів у лісопосадках.
3. Суд історично виник як майданчик для вирішення майнових суперечок, і основне його призначення залишається тим же. З іншої сторони, суд є надбудовою над відносинами власності, тому:
4. Очікувати на наявність “справедливого” суду в умовах тотального бардаку з власністю – верх наївності.
5. Вірити в те, що Майдан (Чесний Президент, ЄС чи Нова Найкраща В Світі Конституція) хоч якось спроможні змінити стан справ у цій галузі можна, але це вже до психіатра.
08 липня 2014 року