Українську мову оголосили офіційною мовою муніципалітету Прудентополіс (Бразилія). Про це повідомив Світовий конгрес українців у Facebook. Відповідний закон 5 жовтня одноголосно ухвалили депутати міської ради Прудентополіса, чимало мешканців якого є нащадками українських іммігрантів з Галичини.
Що це означає на практиці?
Один з ініціаторів рішення, лідер Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації, адвокат Віторіо Сиротюк в коментарі Укрінформу зазначив, що цей закон дозволить муніципалітету забезпечити викладання української мови, а також сприятиме її популяризації серед населення: «Для цього місто може розвивати пресу, музику, театр та інші суспільні та культурні сфери українською мовою».
Крім того, у Прудентополісі тепер зможуть встановлювати дорожні та туристичні знаки українською мовою, а також використовувати її в меню та рекламі.
«Ми разом із депутатом Маурісіо Босаком маємо намір добиватися визнання української – бразильською культурологічною мовою не лише у Прудентополісі. Ми підемо далі», – переконує лідер УБЦР.
Що ж, ця історія не може не зацікавити. Втім, як українці взагалі туди потрапили, який у них побут, яке життя?
У пошуках земельних наділів, або Три хвилі міграції українців до Бразилії
У відкритих джерелах є багато публікацій на цю тему. У тій же Вікіпедії згадується, що перші українці прибули до Бразилії близько 1885 року (загалом українська імміграція розподіляється на три часові хвилі: перша – з останньої чверті XIX ст. до Першої світової війни, друга – період між Першою і Другою світовими війнами, третя – після закінчення Другої світової, – Ред). Їхали до Ріо-де-Жанейро із Галичини, оскільки вона входила до складу Австро-Угорщини, а італійські пароплавні компанії активно рекламували «тури» за океан. Тодішній імператор Бразилії Педру ІІ оголосив на весь світ, що радо прийме іммігрантів, котрі візьмуться обробляти цілинні землі. За це іноземцям обіцяли земельні наділи. Своя земля – споконвічна мрія українського селянина… А на батьківщині вільної землі практично не залишилося – природно, що галичани зацікавилася такою пропозицією бразильського імператора. Однак реальність була іншою.
Довга і важка дорога, тропічні хвороби, відсутність грошей… Українців за океаном, насправді, ніхто не чекав, а обіцянки про «райське життя» – залишилися, по факту, лише обіцянками. Довелося якось «викручуватися» самим. Добрі місцеві люди підказали, що на Півдні країни уже оселилися поляки, тож українці вирушили із Ріо до штату Парана, де почали брати в користування незаймані землі, розорювали їх, сіяли пшеницю, гречку (наші земляки приїздили в Бразилію з усім домашнім начинням – баняками, заступами, сокирами і, звісно, насінням, – Ред.).
Щодо, власне, Прудентополіса, то українська громада, а це – 1,5 тис. сімей (приблизно 8 тис. осіб), там почала формуватися близько 1885 року. Саме ж місто було офіційно засноване у 1894 році.
Понад 130 років потому: чим живе Прудентополіс зараз?
Прудентополіс (стара назва Прудентопіль – за аналогією з Тернополем, – Ред.) – муніципалітет та його адміністративний центр у штаті Парана. Населення – приблизно 50 тисяч людей, з яких 75% мають українське походження (загалом же в Бразилії проживають близько 500 тис. етнічних українців, з них 400 тис. – у штаті Парана, – Ред.).
«Ще 30 років тому в нашому селі не було струму, ми світили гасовими лампами. Зараз тут є все: Інтернет та інші блага цивілізації. Ще 20 років тому землю обробляли плугом, запряженим кіньми, трактори з’явились тільки нещодавно», – розповідає Укрінформу відомий бразильський режисер українського походження Гуто Пашко, який народився у Прудентополісі (належить до п’ятої генерації українців, які живуть у Бразилії: сім’я Пашко із Львівщини іммігрувала у цю південноамериканську країну під час першої хвилі).
Місцеві українці працюють здебільшого в сільському господарстві: вирощують кавуни, тютюн, кукурудзу, квасолю, пшеницю, тримають корів і свиней, і… пасіки.
«Прудентополіс називають «столицею меду», – каже місцева жителька Філомена Процик (її предки, по татові, Степан Процик і Євфросина Романко, іммігрували в Бразилію під час першої хвилі із с. Лопушани, Зборівського р-ну, Тернопільської обл). І додає, що українські бразильці працюють і в промисловості, здебільшого у меблевій та металообробній: «Є й такі люди, які зайняті в торгівлі, є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик. Працюють також у муніципальних і державних установах».
Ходять у церву… Один з двох головних храмів у місті – греко-католицький собор святого Йосафата (в архітектурі храмів збережені візантійські мотиви, – Ред). Служіння тут здебільшого відправляються українською мовою.
«Від початків імміграції, поселенці все організовували коло церкви. Священики були підпорою і допомогою у всіх справах. До сьогодні при церкві діє Українська Суботня Школа св. Покрови та Українська Фольклорна Група «Веселка». Крім того, у місті є дві приватні школи: Сестер Служебниць та Отців Василіян. Щодо інших шкіл – у місті чи по колоніях (селах) – вони усі урядові, втім, у деяких є уроки української мови», – перелічує пані Процик, – Також у Прудентополісі вже більше 60-ти років існує козацьке братство «Українські козаки», ансамбль бандуристів «Соловейко». Маємо Соціальний і Парафіяльний Центри, де люди збираються на різні святкування. Є український магазин та ресторани, де подають українські страви…»
«Українська бразильська громада підтримує культурні традиції своїми ремеслами. Вишиванка, кераміка, ляльки «мотанки», писанка – все збережено, все це у нас є. До слова, один із моїх братів – писанкар. Він за день може намалювати до десяти писанок. Це вже його професія. І хто приїжджає у наше місто, може тут купити багато писанок», – каже Віторіо Сиротюк (сім’я Сиротюк іммігрувала в Бразилію під час першої хвилі). І наголошує, що писанка – офіційний символ штату Парана.
А ще у Прудентополісі є музей «Тисячоліття Хрещення України», в якому представлено всі етапи українського освоєння Бразилії. Зокрема, є фотографії маленьких хатинок-«халупок», в яких жили перші бразильські українці, чимало українського національного одягу і велика колекція посуду та господарського знаряддя столітньої давності.
Поруч музею стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку, який було відкрито у 1989 року – до 175-ї річниці від дня його народження. Його автор – відомий канадський скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин), який створив пам’ятники Кобзареві у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Санкт-Петербурзі, Оттаві та Івано-Франківську. До слова, у Прудентополісі ще й вулиці міста названі іменами Шевченка і Лесі Українки.
«Газети? У нас їх дві – «Праця» та «Місіонар», які виходять українською і португальською мовами…» – ділиться з нами Гуто Пашко.
В ефірах місцевих радіостанцій «Забава» та «Зелені крони», продовжує він, постійно звучать українські пісні, є багато тематичних радіопрограм. Щонеділі, наприклад, виходить програма «Луна» із новинами про життя в Україні.
«За радянщини все було закрите, не було як мати контакт із кимось. Зараз же люди постійно слідкують за усіма подіями в Україні», – запевняє Філомена Процик.
Хоча й там, у Бразилії, люди не надто цікавляться політикою…
«Більше цікавляться релігійним життям, історією… Також дуже переймаються війною на Донбасі», – додає вона.
Що стосується гастрономічного різноманіття, то в Прудентополісі у багатьох домах уміють і часто готують борщ, вареники, голубці, сало, кишку, шинку, холодець, хрін, кутю, медівник, ковбасу…
«Наш національний делікатес, який має загально бразильську славу – це краківська ковбаса, виробництво якої засноване онуком іммігрантів Діонізіо Опушкевичем у 50-х роках. А ще – женемо старим дідівським способом самогонку», – розповідає Гуто Пашко.
Також українці з бразильської діаспори намагаються дотримуватися українських весільних традицій.
«Коровай точно мусить бути, а попри нього багато всього іншого. Шкода лише, що не співають уже весільних пісень», – каже Філомена.
Але більшість популярних українських народних пісень в Прудентополісі знають добре, і співають їх при різних нагодах.
«На Різдво ходять колядувати, у Щедрий вечір щедрують, на Великдень святять паски, водять гаївки», – розповідає Гуто (Див. нижче трейлер документального фільму Entre nós, o estranho (укр. «Між нами, незнайомець»), сценаристом і режисером якого є наш співрозмовник Гуто Пашко)
Ну – чисто Україна! Тільки дуже далеко…
«У річницю незалежності України в місті проходить «Український Тиждень»: навчаємо вишивати, писати писанки, співати, танцювати тощо. У цей же тиждень маємо «Фестиваль вареників»…» – ділиться з нами пані Процик.
Прудентополіс є популярним туристичним містечком: природа там просто дивовижна, а які водоспади…
«Не дарма Прудентополіс звуть «Землею водоспадів». Їх тут десятки. Деякі з них, дуже потужні. Але українці з різних куточків Бразилії, а також з інших країн, приїжджають сюди не стільки за природними красотами, скільки саме за українською мовою, культурою, релігійним життям. Минулого року наше місто одержало від уряду Парани статус «Земля молитви», його ще звуть «Другий Ватикан», – каже Філомена.
«У Бразилії збереглося ще багато давніх українських традицій. Це так. Але… Наші співвітчизники дедалі більше асимілюються в бразильському португаломовному суспільстві», – доповнив Гуто Пашко.
За останні двадцять років втрачено чимало. І глобалізація лише прискорює цей процес. Пан Гуто народився у багатодітній родині – 11 дітей, серед яких він – найстарший. Так от, його наймолодша сестра, а їй зараз 23 роки, вже зовсім не говорить українською.
«Можна лише уявити, що відбувається у громаді загалом… Тож я відстоюю позицію, що якщо ми нічого не робитимемо для збереження нашої культурної спадщини, то ще через двадцять років ми втратимо майже все, що зараз маємо. Я вважаю, що плекати українські традиції ми повинні хоча б у пам’ять про ті випробування, через які пройшов наш народ», – підсумував Гуто Пашко.