Іван Гаврилюк: «Час від часу до згадки приходить мій улюблений Бучач»

Надзвичайно важко нині бути молодим, важче, ніж у всі попередні роки, хоча це ніколи не було настільки легко, як властиво думати: так, нелегко знайти зміст життя та віру і твердо боротися за них весь свій вік. Кажуть, непростий нині час. Непростий для того, хто внутрішньо схибив. А коли в людині визвучена духовна висота, для неї завжди лягає рівна дорога. Тому нам, як ковток чистого гірського повітря, життєво необхідні такі кришталево чисті люди, як Іван Гаврилюк — культова постать вітчизняного кіно, а нині ще й громадський діяч, Богом нагороджений талантом не тільки митця, а й нестримним бажанням осягнути висоту глибокого свідомого українця. Багато здобутих творчих і людських досягнень увінчують його успіх. Вони надають гордості за нього не лише його друзям і рідним, а й молодій незалежній державі. А як приємно, що й нині йому є що згадати, сказати рідним бучачанам, адже в пам’яті залишилося багато доброго і світлого.

«Час від часу до згадки приходить мій улюблений Бучач, де весною 1976 року кіностудія імені Олександра Довженка знімала «Думу про Ковпака» (режисер Тимофій Левчук). То був заключний, третій, фільм трилогії «Карпати, Карпати», — свідчить культовий український кіноактор Іван Гаврилюк. — І справді, скільки талановитих акторів уже пішли в засвіти із тих, хто разом з нами був тоді в цьому фільмі, а більшість з них ще й знімалася в у старовинному і оповитому легендами Бучачі: Кость Петрович Степанков, мій великий грузинський друг Зураб Капіанідзе, Євген Жариков (грав роль Платона Воронька українського поета, письменника, публіциста і драматурга), Микола Гринько, Лесь Сердюк, Сергій Іванов, Валерія Заклунна, литовський актор Альгімантас Масюліс… Нині вони у мене перед очима стоять молоді й красиві на зйомках у замках Бучача, прилеглого Підзамочка, а також незабутньо красивого монастиря отців Василіян. Нема… Можна ще назвати багато геніальних імен. Тепер маємо інше покоління з іншим поняттям світу. А ці належали до тих людей, які робили добро іншим щиро і абсолютно безкорисливо. Тоді всі ми так жили. Якщо міг зробити комусь добро, ти його робив і не думав, що тобі хтось за це віддячить чи не віддячить. Ми жили так тому, що була загальна біда. Видно українцям потрібна спільна велика біда, щоб любили і шанували один одного. І робили добро.

 

Іван Гаврилюк та Костянтин Степанков (на передньому плані) під час зйомок у Бучачі. 1976 рік.

А скільки шуму було в дні зйомок. Уся місцева районна влада була на бойовому посту, адже кіно знімав відомий комуніст Тимофій Левчук. Був казус з начальником районної міліції. Ми з Зурою Капіанідзе пішли до центру міста з Василіянського монастиря в костюмах, яких знімалися. Коли повернулися, нас не пропускала на зйомки невисокого зросту персона. «Ви хто такі?», — запитав невідомець. «А ви хто?», — парирували ми з Зурою. «Я — великий чоловік!» Коли ж порозумілися і в наступні дні Капіанідзе зустрічав головного районного міліціонера ( а то був саме він), то щоразу неодмінно вітався українською з грузинським акцентом: «Привіт, великий чоловіче!»

Я знав, що бучацька земля тісно пов’язане з такими славетними іменами, як співачка світового імені Соломія Крушельницька і Шмуель Аґнон — лауреат Нобелівської премії з літератури 1966 року, перший з івритомовних та ідишомовних письменників володар цієї високої відзнаки. І лише за роки нашої незалежності до них додався забутий нами український Мікеланджело Іоан Георг Пінзель.

За кількістю унікальних пам’яток на одиницю площі Бучач цілком гідний першого місця у неписаному рейтингу Тернопільщини і присутності бодай у першій п’ятірці такого ж рейтингу Галичини. Те, що Бучаччина тримається на трьох видатних постатях (Пінзель, Крушельницька, Аґнон), їй з подібними іменами за внеском у світову культуру немає рівних в області.

Так би хотілося приїхати до старовинного міста знову, адже не був там уже понад 40 років. І зайти до того ресторану, де нас не раз приймали не тільки хлібосольно з царськими накритими столами (Бучач тоді славився смачним домашнім хлібом, сиром, маслом, а про шинки і ковбаси вже мовчу), а де задушевно і «смачно» та професійно грали і співали місцеві лабухи. Не можу пригадати що саме і скільки їх було, адже минуло стільки літ, але пам’ятаю одне — незабутньо! І як люблять казати українці заокеанської діаспори — завжди було знаменито!!!

Ось не раз чув, що лабухи районні поступалися обласним, тобто тим, що були у великих містах. Я не був у всіх райцентрах Тернопільської області, не чув повсюдно ресторанних музикантів, та й це було би щось із розряду надзвичайного, адже не було такої потреби, а ось за Бучач кажу так, як і було: таким лабухам міг би позаздрити не один обласний чи курортний ресторан. З висоти прожитого нині кожному, хто віддав частинку свого життя, своєї душі та праці для нас, акторів, хочу низесенько вклонитися.

Пригадую, як замовив у бучацьких лабухів пісню, яку любив співати тоді з Іваном Миколайчуком (правда, мій побратим не знімався в цьому фільмі й не був з нами в Бучачі. А шкода!) чи з Костем Степанковим «Кедь ми прийшла карта нароковац, став я свого неня дошіковац: «Неню ж ти мій неню, вчинь ми таку волю, йди за мене служить на ту войну…» І всі разом: музиканти зі сцени, а ми — із залу разом співали. Таке забути не можна!»

Михайло Маслій

Декому з бучачан пощастило зберегти незабутні фото зі зйомок фільму. Хоча Михайлові Сіянчуку (на жаль, уже покійному) вдалося «зіграти роль» в епізоді разом з легендарним Костем Степанковим, але про це пізніше
знало не одне покоління містян.
Total Page Visits: 1383 - Today Page Visits: 4