Павло Зібров: «35 років тому Назарій Яремчук, Бучач і бучачани вивели мене на велику естрадну сцену!» (відео)

На четвертому курсі навчання в консерваторії мене прийняли на роботу в Державний естрадно-симфонічний оркестр. Грав там на контрабасі і бас-гітарі. Ми обслуговували багато концертів у палаці «Україна» — різноманітні з’їзди, пленуми, конференції, дні культури, День Києва… І я приворожений і зачарований з оркестрової ями дивився на Назарія Яремчука й голову крутив: «От якби я таким був: визнаним, популярним, улюбленим, з піснями-шлягерами…» Анатолій Васильович Ануфрієнко (легендарний керівник оркестру) від того завжди мені робив зауваження: «Зібров, на струни дивися, а не на сцену!» Я ж в творчій задумі, то запізнювався, то поспішав на своїй бас-гітарі, яка була ведучою. Завдяки Назарію мав мрію життя — вийти на велику сцену і стати таким, як він. Щоб не сидіти в «ямі» і вийти з неї, вступив, окрім оркестрового, ще й на вокальний факультет консерваторії.

Ніколи не забуду своїх перших гастролей, як вокаліста. Йшов 1986 рік, мені сповнилося 29 і я навчався на першому курсі вокального факультету. Мав кілька творів, сам аранжував їх для естрадно-симфонічного оркестру (був там ще й офіційним аранжувальником). Але настав той час, коли Ануфрієнко сказав ті слова, які так довго чекав: «Готуй три пісні, будеш на «розігріві» в Назарія Яремчука».

Ми виїжджали в Тернопільську область: Бучач, Заліщики, Чортків, Збараж… Нас чекали вісім концертів, у восьми районних Будинках культури.

У турне поїхав і сонячний конферансьє та великий друг Назарія Олексій Попов. Що було особливо приємно, моє прізвище тоді вперше почали писати на афішах. Були вони, правда, шрифтові, Назарія Яремчука виділяли великими буквами, Олексія Попова — трошки меншими, а мене — Павла Зіброва — найменшими…

Перший концерт у Бучачі, переашлаг у Будинку культури: народу, як у діжці оселедців, проходи забиті, коридори переповнені… А мене трясе від хвилювання… Врятував Назарій, підійшов і сказав: «Павле, не хвилюйся, я тебе так представлю, що всі дівчата будуть твої…»

Що творилося, коли він вийшов на ту святу для мене прем’єрну бучацьку сцену і почав про мене говорити. Таке закрутив, такого наплів, що я ще не вийшов, а мене вже всі любили: «Молодий, красивий, вусатий, нежонатий…» І зустріли нікому невідомого Зіброва не гірше Назарія, тож співав, як і він, впевнено і всеосяжно!

Ці три пісні і слова підтримки Назарія вселили в мені впевненість, що можу бути хорошим вокалістом, можу бути таким, як мій кумир Яремчук.

А потім, ввечері, в бучацькому готельному номері я виставляв! Для свого вчителя Назарія, для Анатолія Ануфрієнка, який був для мене як батько, для Олексія Попова, якого любили всі і якого не можна було не любити, організував фуршет. Там, у Бучачі, ми з Назарієм засиділися до світанку. «У тебе, як у вокаліста, є все необхідне. Маєш такий тембр голосу, як у Мусліма Магомаєва чи Юрія Гуляєва — казав він мені. — Подивися скільки мало баритонів на українській естраді, усі ж, переважно, тенори. Я, Іван Попович, Микола Мозговий, Василь Зінкевич є тенорами. Маєш діамант, родзинку. Навчайся і все в тебе буде добре». Від розмов, від почутого і несподівано вдалої прем’єри, емоційно збуджений не міг заснути кілька ночей.

Коли завершилися ті незабутні для мене перші гастролі на Тернопільщині, Назарій сказав Ануфрієнку: «Анатолію Васильовичу, зробіть так, щоби Павло в «яму» вже не повертався, забирайте його на сцену. Нехай співає, в ньому живе артист! Переводьте його на соліста-вокаліста». «Згоден, — відповів Ануфрієнко. — Але у нас нема такої штатної одиниці». «А ви йому платіть, як музикантові, а він нехай іде своєю співочою дорогою, а ще обов’язково зробіть йому надбавку, ви ж можете!» — наполягав на своєму Яремчук.

Так і сталося: за документами залишався контрабасистом і бас-гітаристом, а насправді був солістом-вокалістом Державного естрадно-симфонічного оркестру. Як і просив Назарій, Ануфрієнко зробив для мене і суттєву надбавку до заробітної платні. Пошили для мене два костюми, зробили афіші з «мордою ліца», я став зовсім іншим Павлом Зібровим. Невдовзі здобув кілька звань лауреата на різноманітних фестивалях, і ніколи не забував дякувати Назарію. Я й надалі з ним радився і до нього прислухався.

І ще про незабутнє Тернопілля. В якомусь з райцентрів (у Чорткові чи у Заліщиках) до Назарія підійшла директорка універмагу і по великому секрету тихенько прошепотіла: «Ми отримали вісім пральних машин «Малютка». Усі вони вже розписані — для секретаря райкому, прокурора, начальника міліції… Я би хотіла, щоб і ви собі придбали».

Назарій тоді посміхнувся і відразу ж відповів: «Я не сам, зі мною популярний співак, лауреат Міжнародних конкурсів, тож не зможу, на жаль, мушу відмовитися…» Про лауреатство він «загнув» але та «Малютка» за 40 «рублів» мене рятувала років з двадцять.

Принагідно хочу подякувати і Петрові Гадзу, який мене знову повернув до дорогого мені Бучача. Два роки тому він запросив мене на День свого славного міста, де ми разом співали «Червону руту» Володі Івасюка. Петро Іванович не тільки великий господарник, він ще й великий співак і знавець та поціновувач рідного мистецтва. Дав би Бог, його здоров’я міцного і здійснити та втілити всі свої плани.

І до зустрічі в Бучачі!!! Славному і благословенному місті!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Total Page Visits: 1242 - Today Page Visits: 9