Тривожні дні старовинного Бучача.

Все таки дороги і стежки-сестрички, які своїм нерукотворним мереживом прикрашають місто, найстаріші у нашому місті. Мабуть тому й існує повіря, що чіпати, ображати чи знищувати не можна вдовицю, сироту, межу, дорогу і криницю. Саме вони стежки – дороги, століттями утоптані, ведуть нас до дуже давніх і недавніх часів оборони міста, яке, як і кожне подільське поселення, зазнавало нападів чужинців.

Аж у 1676 році впав Бучацький замок. Завдяки йому і тогочасним укріпленням і баштам наше місто і було надійно захищено. А ще і героїзму, мужності і патріотизму корінного населення – наших предків. Ось звідкіля, на протязі всієї історії, така самовідданість і згуртованість. Але попробуй доведи хто і коли заснував Бучач, якщо перша письмова згадка про нього датована 1260 роком, друга аж у 1379 роком, тим часом розкопки на Федорі говорять про поселення часів Трипільської культури.

Останню башню в Бучачі розібрали графи Потоцькі Кастан і Павло у 1812 році, (останній помер у 1818 році), і побудували собі на цвинтарі гробницю на подобу каплиці. На Бучаччині таких каплиць було немало, зокрема в Озерянах, яку побудували місцеві пани Матковські, які панували тут довгі роки і покинули село у 1904 році у зв’язку із тим, що родина захворіла на туберкульоз. Озерянську каплицю – гробовець розібрали у 1953 році, забравши матеріал на побудову свинарника у колгоспі.

В цих же роках «развітаво соціалізма» якийсь мудак дав команду встановити бордюри наMaria Mohyla.jpg тротуарах у Бучачі з надгробних плит із єврейського цвинтару. Правда, знайшовся розумніший і заборонив цю акцію.

У 1610 році Марія Могилянка, дружина Степана Потоцького, наймолодшого сина Миколи Потоцького, побудувала в Бучачі церкву Св. Миколая. Цю святиню з давен називали міською церквою.

Брацлавський воєвода Степан Потоцький всіляко підтримував свою дружину у її добрих починаннях.

Через два роки, у 1612 році, Степан Потоцький став дідичем – власником Бучача.

З каплиці міського замку Марія Могилянка принесла у церкву ікону Богородиці, яку вона привезла з Молдавії і завжди до неї молилася.

Вже пізніше Микола Потоцький придбав для церкви прекрасну срібну лямпаду.

Колись Микола Потоцький позичив євреям тисячу золотих польських. Отож 10 серпня 1747 року Потоцький звелів, щоб єврейський кагал, замість відсотків від позиченої суми, щороку давав до церкви 10 каменів нетопленого лою. Крім цього, ще молодий Потоцький, 3 квітня 1739 року на вічні часи для церкви записав трьох кріпаків з Нагірянки, 18 листопада дописав ще трьох, а 13 квітня 1751 року ще чотирьох. Отож всього 10 душ. А це було дуже важливо, бо церква мала не малу господарку.

Треба відмітити, що в часі Марії Могилянки у місті була церквиця.

Цю стареньку церкву, збудовану ще в часи турецьких набігів, наказав розібрати Микола Потоцький у 1764 році. На її місці того ж року збудовано новий греко-католицький храм. Це була нинішня Покровенська церква. В 1865 році храм згорів. Згодом, завдяки отцю Михайлу Куриловичу, Бучацького пароха, її відновили.

В той же час височів у Бучачі старенький костел, якому у 1761 році сягнуло 500 літ, бо збудований він був ще у ХІІІ ст.. Його знесли і на кошти Миколи Потоцького було збудовано новий мурований парафіяльний костел, який 14 серпня 1763 року освятив отець Вацлав Сіраковський.

1930 р. Загальний вигляд з позиції А3Два рази нищили Домініканський костел, який засновано 1652 року. Спершу його в 1676 році знищили турки,а в 1769 році знесла австрійська влада.

Отож у 1612 році Потоцькі стали власниками Бучача. Це сталося після смерті Гольського. Чоловіком Марії Могилянської Степен Потоцький став у 1605 році. Вона була дочкою Єреми Могили, молдавського воєводи. Степан Потоцький помер у 1631 році. Після нього дідичем Бучача став третій син Степана – Ян. Це був дідусь відомого нам Миколи Потоцького. Саме Ян у 1652 році фундував отців Домініканів і помер у 1675 році. Його син, батько Миколи Потоцького, у 1712р фундував отців Василіан – нині величну Святиню Галичини. Микола Потоцький продовжив справу своїх предків і став найбільш відомим меценатом нашого краю.

За три роки до смерті Миколи Потоцького дідичем Бучача став його племінник – Ян Потоцький, ( Микола Потоцький дітей не мав ). Ян став дідичем згідно заповіту Миколи Потоцького.

А яким був Бучач в порівнянні з іншими містами?

Бучач належав до найбільш торговельних міст Поділля. Навіть у міській ратуші внизу розміщалися крамниці, а вже на поверсі розміщалася управа міста. Якщо прослідкувати, то нині торгівлею займається не менше жителів, ніж у ті роки, коли у Бучачі було 168 шинків.

Нагірянка і Гавронець належали до передмістя Бучача.

В 1864 році тут проживало 1663 людини, а це 994 греко-католики, 495 латинян, 1 протестант і 173 євреї. Ці люди за професією були – 2 урядовці, 7 військових, 2 літерати і митці, 1 лікар, 143 землероби, 4 власники домів, 14 промисловців і ремісників, денних заробітчан – 134, ремісників-челядників – 11, 206 наємників, слуг – 86. Мужчин старше 14 років було 63, жінок і дітей – 989.

Обидва передмістя мали 163 коней, 203 волів, 227 корів, овець – 640, свиней – 274, кіз – 2. Обидва передмістя мали всього 4336 моргів поля. В тім числі до дідича належало 761 морг, лісу 282, сіножатей – 139.

В Бучацьких школах навчалося сила-силенна учнів різних суспільних верств, національностей і віросповідань. Наші монахи були єдині, що могли і провадили вищі учбові заклади.

Потоцькі не тільки навчали бідноту, але й забезпечували їхнє майбутнє частиною свого майна. Здибати таке по всій Європі було дуже нелегко.

Місто мало 1753 морги орного поля. Лісу – 1454 м. В місті була аптека, гарбарня і фабрика поташу. Гарбарня, це майстерня чи завод, де вичиняють шкіру. З цих закладів, лише аптек збільшилося, а ось гарбарні нема, а про поташ лише в пам’яті лишилася вулиця Поташня і згадка, як в 50-их, 60-их роках один випивший вуйко часто кричав – Я – обер Міллєр на Поташни». Що він мав на увазі донині не відомо. Може хтось із старших поколінь Бучача і знає.

В ті роки наш край лише в 1810 – 1815 роках перебував під гнітом Московії. Це були так звані Наполеонівські роки. Після Віденського договору у 1815 році Бучач знову повернули до Австрії.

Не файно хвалити власних окупантів, але окупація Австрією, на той час цивілізованої держави, не пара московській голоті. Східна Україна в ті роуи з воєн не виходила. Як з господаркою, так і з армією, Московія трималася на українцях. Козаки побудували Петербург. Вже пізніше наші люди в тюрмах підносили Сибір, північні райони загарбаних москалями земель.

Московський університет стояв пусткою. Отож у Києві виловлювали молодих людей, щоб навчалися, бо в Московії була дич. Викладачі з ректором були українці і євреї. Ще тоді московіти бачили, що без українців їм не обійтися. Разом з тим завдання полягало в тому, щоб не дати українцям розвивати науку, культуру. Навіть біблії українською мовою не було надруковано. В Києві не дозволяли побудувати університет. Навіть у Харкові з трудом дозволили, а в Києві – ні.

На всіх фронтах по всій історії проходила велика русифікація. За багато літ її частково довелося провести у східних областях України. Слід зауважити, що русифікація це не тільки запровадження російської мови. Це – переміна менталітету, культури, традицій, релігії. В росії релігія стала релігійним атеїзмом. Та вона ніколи й не була високодуховною, бо утворена чи поновлена більшовиками. Адже 200 років до їх приходу московський цар – дітовбивця власного сина, пияк і розпусник Петро І розпустив московський патріархат, наділив себе повноваженнями імператора з правом руко положення, тобто правами патріарха. При цьому дозволяв собі знущатися над церковнослужителями.

Або пригадаймо «Фількину грамоту». Це московський митрополит, мабуть Філарет, писав ще у 16 –му столітті до царя Івана Грозного, щоб той припинив грішити. Відлучив його від церкви, але нічого не досяг, крім насмішок. І так по всій історії московії.

Пояснити таке явище можна лише з допомогою грамотних, талановитих вихідців із московії, які твердили, зокрема, що росія – це бридка, облудна, брехлива і мерзенна субстанція.

І ось з такою безбожною гал айстрою, мародерами і вбивцями, нашому народу довелося не тільки проживати по сусідству, але й воювати чи терпіти «братню дружбу» і весь набір синонімів в плані фальшивої дружби.

Але навіть в таких умовах ми досягли того, в чому завідують нам навіть найбільш розвинуті країни світу.

Тим часом у сусідів, для прикладу, на периферії у містечку, величиною в Бучвч і більше, посередині, замість ратуші, збитий з дощок квадрат і туди щоранку зносять нічні сики і факелії, щоб централізовано вивезти «за город». Щось у цьому вбачається «високохозяйственне», з вищої стадії розвитку людства – комунізму. Тобто «общєє», «нєпрікосновєнноє», «народноє».

Ось з такою нечистю прийшлось нам воювати.

Ось вам коротенько і причина нападу на нашу з Вами рідну землю.

Герої не тільки ті, що пішли на фронт. Стали героями і їхні рідні – діти, дружини, батьки, кохані. Це для них нинішній день починається і не закінчується, бо думки про свого рідного не дають заснути. Лише молитва і віра рятує їх. А ще наша підтримка і відчуття боргу перед ними.

Слава Ісусу Христу.

Слава Україні.

Ігнатій Рудий журналіст.