– Москалі вивезли мене з рідної землі у трьохрічному віці. В той час мій тато вже знемагав у тюрмі в місті Івдель. Це була одна з найжорстокіших в’язниць сталінського режиму, – розпочав свою оповідь, що ще недавно працював відомий лікар, а нині пенсіонер – Корнило Корнилович Крушельницький
Перше, що спало на думку, при зустрічі з ним, було: «Такі, як він, свого роду ніколи не цуратимуться. Вони скромні, непохитні патріоти своєї нації».
• Корниле Корниловичу, розкажіть, будь ласка, про своїх батьків…
• Мій батько, син шевця, закінчив Львівський університет, знав дев’ять мов. Наприклад, ідиш він знав так, що євреї не вірили, що він українець. Тато навіть цих же євреїв навчав їхньої мови. Його батько, а мій дід – швець, мав дванадцять дітей. Сам дід походить з Курдибанівки. У семирічному віці його забрали до Бучача вчитися на шевця. Хто його взяв, не відаю. Пізніше, найстарший син, мій стрий, учителював у Турці і забрав молодшого брата, мого тата, до себе у Львівську гімназію, а згодом в університет.
Моя мама, 1907 року народження, походить з Гусятина. Її батько переїхав з родиною в Бучач заради сина Омеляна, щоб він навчався у гімназії, якої не було за місцем проживання. Мама померла у віці 71 рік. Дід по матері працював у суді посильним. Сам по професії був ковалем, а бабця кравчинею.
• А де народилися ви?
• Я народився там, де пізніше, за москалів, була «Сільгосптехніка». Нас у батьків було двоє. Сестра Володимира – Ольга померла у 1941 році у Семипалатинську. У нас, в Галичині, в 20-их, 30-их роках була фірма «Подолє». Вона займалася, зокрема, збутом вирощеної в Галичині продукції, як рільництва, так і тваринництва. У цій фірмі працював мій батько Корнило Крушельницький. В мене збереглося фото, на якому батько у Відні на станції відвантажує, привезені у вагонах з Галичини свині. Тато брав активну участь у культурному житті Австрії, де він проживав, представляючи фірму «Подолє». На збереженому фото, він з футбольною командою після матчу, на якому він був суддею. На жаль, я не знаю, що це за команда.
Батька судили, а нас вивезли за те, що тато «звів наклеп» на радянську владу ще під час Голодомору у 1932 – 33 роках. Саме тоді Корнило Крушельницький, мій батько, прагнучи допомогти голодуючим Східної України, разом з однодумцями, збирали пшеницю і намагалися вивезти на Схід України. Там їх затримали, гроші відібрали, а пшеницю відправили назад. Аж через сім років тата судили і дали вісім років, бо, мовляв, ніякого голоду не було, а він оббрехав радянську владу.
13 лютого 1940 року тата арештували і забрали все добро: золото, кошти, цінні речі. В домі провели великий трус. Забрали навіть фотографії, листи. 13 квітня вивезли і нас. Запровадили нас на залізничну станцію. Якось про це довідалася мамина колежанка Рузя Гефнер, і накинувши хустку, прийшла на станцію. Там вона вкинула мамі 4 кілограми круп. Якось вдалося їй це зробити. Це нас дуже підрятувало.
Везли нас товарняком 16 діб у Казахстан, Семипалатинську область, Новошульбинський район село Богомолово. Тут був радгосп «Красний Казахстан». Будучи вчителькою, мама працювала фізично. Мені відомо, що цей радгосп був там донедавна. Вісім кілометрів від нас був колгосп Рот-фронт. Проживали там здебільшого німці, які опинилися в Казахстані ще за Катерини ІІ. Всі вони вже забували рідну мову. Цього і прагнула Московія по всьому «інкубаторі» – СССР.
• А чому мама не працювала вчителькою?
• Мама закінчила у Чорткові 4-ох річний «Семінар Королеви Ядвіги». Поляки п’ять років не давали мамі роботи, вимагаючи, щоб вийшла заміж за поляка, або перейшла на польське. Але про це мама навіть і не думала. Не надали мамі вчительської роботи і на вигнанні. Аж у 1939 році перші москалі допустили маму до вчительської роботи у Трибухівцях, а через декілька місяців вивезли.
Голова сільської ради Нетребяк знав, що маму вивозять, але не попередив. Мама була б малу сестру залишила, а вона померла у Казахстані. Поховали сестру за свинарником.
• А чому не на цвинтарі?
• Цвинтаря не було. Ховали, хто де міг. Політика була одна: винищити антимосковський елемент… Як вмирали по дорозі, то трупи викидали за насип. Люди це бачили. Уявіть собі, як рідні дивилися на таку наругу. Чи могла таке забути і простити кожна мама померлої дитини? Пройшло вісімдесят років, а в мене донині на душі важкий камінь. Нас було лише двоє Вже ось п’ятдесят років, як я не маю нікого з рідних людей.
Нас привезли і залишили в степу, а вночі комсомольці всіх обікрали.
Згодом приїхали урядовці і сказали, щоб ми будували собі житло, бо «будєтє здєсь жіть». Маму, як грамотну, запитали, чи вміє вона зробити прямий кут. «Вмію», відповіла мама. «Тоді, будеш прорабом».
• А з дому можна було щось вислати?
• Коли радянська влада дозволила висилати посилки, то їх приймали лише на пошті Коломиї і Дубно. Одну посилку ми отримали з Коломиї, а дві з Дубно. Вислали їх бабуся і вуйко Мілько Григорович.
В 1941 році, на початку війни між німцем і москалем, з тюрем випустили багато в’язнів. Вийшов з тюрми і тато. Тоді нам можна було виїхати в Іран. Але ми ніяких коштів не мали, бо все забрали. Була ще одна причина: я не переносив високої температури.
В 1942 році ми з Ірану отримали посилку. В ній виявилося саме сукно. Посилку вислала фірма. Печатка була така, що ми довідалися, що посилку вислав родич. Друга печатка була на англійській мові. Донині не знаю, хто її вислав. За цю посилку ми придбали тільну ялівку.
Тато з тюрми вийшов і пропав безвісти. І більше він не побачив своєї дружини, донечки і свого сина, який у трьохрічному віці став небезпечним державним злочинцем, якого слід позбутися, бо його батько віз хліб спухлим від голоду людям.
• Яке було ваше повернення додому?
• Повернулися ми з мамою додому 22 серпня 1946 року. Їхали товарняком 22 доби. За цей час нас до крові скусали воші. Від вошей рухалася солома.
Приїхали до стрия Івана, бо наша і бабусина хати були розбиті. Були в стрия Івана, а потім пішли до вуйка в Язлівця, який мав велику господарку: велике поле, два наймити, дві наймички, 250 кролів, 100 вуликів бджіл. Там нам дали 3 кілограми муки, 15 яєць і відправили знову до стрия Івана.
Я захворів. Пролежав два тижні і як стало легше пішов до другого класу у Василіанах. Мамі дали роботу вчительки у Бучацьких Гаях. Так ми опинилися в Гаях.
В 50-их роках Сталін видав указ про ліквідацію хуторів і мама опинилася у Жизномирській школі, де працювала аж до пенсії. Померла мама у 1978 році у віці 71 рік.
– А як проходило ваше подальше навчання?
– Школу я закінчив у 1955 році і поступив у Станіславський державний медичний інститут. Навчання було платним. Я заплатив за перший семестр 150 рублів. Дальше у 1956 році плату відмінили.
Після війни мама отримувала в місяць 300 червінців. Тоді один центнер картоплі коштував 900 червінців.
За Леніна і Сталіна початкова освіта була обов’язковою. По 1955 рік включно – 7 класів були обов’язковими. З січня 1956 року обов’язковою була середня освіта.
В Німеччині на 100 років скоріше в 1819 році була обов’язковою середня освіта, а в Росії у 1917 обов’язковою – початкова.
Після інституту був направлений в Локачинський район Волинської області у сільську лікарню села Луковичі. В цій лікарні вже 6 років не було лікаря. Через рік мене забрали на військові курси удосконалення медичних спеціалістів (КУМС) у Львів, а після направили на роботу у Торчин Волинської області.
Мама почала хворіти і мені вдалося перевестися на роботу в Бучацький район, спочатку в Переволоку, пізніше в Бариш, а згодом знову у Переволоку, у якій працював 6 з половиною років. В Бучацькій лікарні я працював з 22 червня 1970 року по 1 жовтня 2021 року. Весь мій стаж в медицині становить – 60 років 2 місяці і 24 дні.
• На вашу думку, хто з лікарів за цей не малий період вашої роботи був взірцем самовідданості, вірності клятві Гіпократа?
• Багато було і є гідних лікарів, медсестер, санітарок. Це – Ліпкіна Любов Григорівна, лікар – універсал. Базанова Людмила Федорівна, душевна людина, гарний спеціаліст.
Ліпкіна лікувала бандерівців, а коли її допитував Мельниченко – начальник відділення КДБ, вона відповідала: «Ето нє мойо дєло. Мнє завязалі глаза, я полєчіла, мєня отблагодарілі і отвєзлі обратно».
Пам’ятаю, як Ліпкіна відрізала, скалічений на січкарні палець і зашивала комусь його. Я був тоді у другому класі і підглядав. Вже в інституті я це пригадав і зауважив, що вона все правильно робила. Так ясно мені це запам’яталося.
Ще ніби недавно працювали в наших лікарнях прекрасні спеціалісти, чуйні, доброзичливі і грамотні лікарі: Дем’янчук Нестор Михайлович, який нещодавно відсвяткував 90 – річний ювілей, з чим його щиро поздоровляємо, Костриба Григорій Іванович, Бербенчук Володимир Трохимович, Коробій Василь Миколайович, головний лікар тубдиспансеру Березова Галина Степанівна, педіатр Савчинська Деонізія Карлівна і інші. Всі вони віддали себе роботі, були гідними спеціалістами.
• Чи вчинили ви поступок, за який шкодуєте донині?
• Коли я ще в Казахстані захворів, то мама винесла мене надвір, а сама змушена була йти на роботу. Я лежав хворий, а польські дітиська знущалися наді мною: годували мене травою, били. Було таке, що я не мав чим дихати. І це тоді, коли у мене був коклюш. Але я вижив і вирішив помститися. Отож, я зробив із міцного коріння дикої люцерни кнут і бив своїх ворогів до крові. Така лють була в мені до восьмого класу. Ще в сьомому класі я вдарив хлопця ногою в хребет і він впав. З того часу, по нині день, я жодного разу нікого не вдарив. А тоді я бив набагато старших від себе. Це була гризота і для мами. Вчився я добре, але страшно бився.
• Корниле Корниловичу, як ви дивитеся на нинішні події?
• Щодо політики, то дальші кроки мавпи з гранатою непередбачувані. Залишається вірити, що Господь не допустить найгіршого.
А тут ще й Covid – 19. Хто його знає, як він поведе себе у цьому грішному світі. Залишається вірити, молитися і бути готовим до всього.
Думаю, що наша віра врятує нас від цієї небезпечної хвороби.
Розмову вів ІГНАТІЙ РУДИЙ.