🙏 У пам’ять 50-річчя відходу до вічності ієромонаха Йосафата Жана #ЧСВВ (*19.03.1885 – +8.06.1972)
Ієромонах Йосафат Жан (при народженні – Франсуа-Жозеф-Вікторіен) [Josaphat (François-Joseph-Victorien) Jean], народився 19 березня 1885 р. у містечку Сан-Фаб’єн (провінція Квебек, Канада) – франко-канадський священик Української Греко-Католицької Церкви, василіянин, місіонер, церковний і громадсько-політичний діяч.
Після закінчення Вищої духовної семінарії у Монреалі 14 серпня 1910 р. рукопокладений на римо-католицького священика. Наступного місяця виїхав у Галичину до василіянського монастиря в Крехові вивчати українську мову та церковний обряд. У 1911 р. перейшов на візантійсько-український обряд. Опісля повернувся через Англію до Канади і з осені 1912 р. був управителем української місійної школи у містечку Сіфтоні. У Сіфтоні прийняв рішення вступити до Василіянського чину і восени 1913 р. вдруге прибув до Крехова, де розпочав свій чернечий новіціят, а через півроку отримав василіянську рясу та монаше ім’я – Йосафат. Не маючи змоги повернутися в Канаду після початку Першої світової війни, у серпні 1914 р. переїхав до монастиря у с. Лаврів (Старосамбірський район, Львівська обл.), де як душпастир обслуговував принайменше сім парафій. Відтак повернувся до Крехова, а в березні 1917 р. був скерований до Жовкви, де впродовж року служив помічником пароха. У другій половині 1918 р. у Бучачі був тимчасовим керівником василіянської місійної школи, а відтак став бібліотекарем монастиря.
У 1919-1920 рр. працював перекладачем і секретарем для урядів Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР) в Галичині, Кам’янці-Подільському та Варшаві. У 1919 р. став також капеланом Української Галицької Армії та головним секретарем філії Українського Червоного Хреста у Варшаві. Із серпня 1920 р. до квітня 1923 р. у Відні працював для уряду ЗУНР в еміграції. Разом з іншими представниками ЗУНР брав участь у різних міжнародних конференціях і переговорах з метою відстоювання інтересів українців у Східній Галичині. У лютому 1921 р. їздив до Лондона з міністром закордонних справ ЗУНР на зустрічі з британськими політиками і канадськими дипломатами, а рік пізніше в Лондоні мав розмови з британськими церковними і політичними діячами.
У серпні 1923 р. на прохання митрополита Андрея Шептицького виїхав у Боснію для відновлення українського монастиря Студитів в Камениці (ставши сам студитом). На початку листопада 1923 р. був іменований також парохом для українців греко-католиків у місцевостях Камениця і Стара та Нова Дуброва. На початку 1925 р. покинув Боснію, бо місцева влада перешкоджала подальшому існуванню монастиря. Короткочасно був парохом в селі Сібінь у Славонії (Хорватія), а в березні 1925 р. повернувся через Англію до Канади. На території (майже 650 кв. км) в районі Абітібі, виділеній урядом Квебеку, заснував українське поселення під назвою «Шептицьке» (нині – с. Лак-Кастаньє) для емігрантів з Галичини (поселення згодом розпалося). 14 травня 1931 р. в Мондері вдруге вступив до Василіянського чину. У 1932-1940 рр. був священиком-помічником в церкві Св. Михаїла в Монреалі та її місійних станицях, у 1940-1942 рр. – парохом церкви Св. Михаїла, а в 1942-1945 рр. – парохом УГКЦ в Оттаві.
У січні 1946 р. на доручення єпископів УГКЦ і Василіянського чину в Канаді виїхав до Європи, щоб зайнятися справою післявоєнних українських переміщених осіб. Cпочатку провів різні зустрічі в Лондоні, де на першому засіданні Генеральної асамблеї ООН обговорювалося питання переміщених осіб, а відтак перебував у Парижі. У лютому 1947 р. отримав призначення, від апостольського візитатора для українців греко-католиків у Західній Європі єпископа Івана Бучка, за згодою Генеральної Курії Василіянського чину у Римі, очолити парафію УГКЦ у Лондоні і 1 березня того ж року прибув до Лондона. У середині 1947 р., коли в країні вже було близько 10 священиків УГКЦ, був призначений деканом місії УГКЦ у Великій Британії. У березні 1947 р. підшукав церковну будівлю на вул. Саффрон Гілл у Лондоні, яку за сприяння голови римо-католицької церкви Англії та Уельсу кардинала Бернарда Ґріффіна було придбано у власність УГКЦ (храм став першою церквою УГКЦ у Великій Британії). Окрім душпастирських обов’язків, співпрацював із Центральним Українським Допомоговим Бюро в Лондоні та Союзом Українців у Великій Британії у справі надання допомоги українцям. На доручення єпископа Бучка старався про отримання стипендій на навчання в Ірландії українських студентів із Сполученого Королівства. Був першим заступником голови Комісії Допомоги Українському Студентству у Великій Британії (КоДУС), створеної в 1948 р.
У серпні 1949 р. на доручення Генеральної Управи Василіянського чину повернувся з Великої Британії у Канаду. Служив священиком-помічником в Едмонтоні і Мондері (1950-58 рр.) та Ванкувері (1958-61 рр.). У 1957 р. став Почесним директором українського музею Василіянського чину в Мондері, основу якого склали зібрані ним упродовж життя колекції українських стародруків та інших предметів. Почесний доктор Українського Вільного Університеті в Мюнхені (з 1957 р.). Останні роки провів у василіянському монастирі у Ґримзбі. Наприкінці 1963 р. в його імені була заснована Фундація ім. Отця Йосафата Жана для надання стипендій студентській молоді українського походження в Монреалі.
Написав спомини «Моє служіння Україні», які частково були опубліковані в Едмонтоні в 1953 р., у василіянському машинописному видані «Василіянський вісник» та часописі «Світло».
Упокоївся в Бозі 8 червня 1972 р. у м. Ґримзбі (провінція Онтаріо, Канада). Похований на українському католицькому цвинтарі Св. Петра і Павла у містечку Мондер (провінція Альберта)