«Володя з юнацьким завзяттям працює над «Червоною рутою», яка завдає йому багато клопоту, — пише Михайло Івасюк у книзі «Монолог перед обличчям сина». — Спочатку хотілося надати пісні характеру і форми балади, але твір виходив розтягнутим, композиційно недолугим, а композиторові потрібні лаконізм, простота і щирість народної пісні. Переписує її безліч разів, постійно шліфує текст твору. Коли переконується, що вклав у пісню все, на що був здатний, відкладає її зі сподіванням, що через деякий час у нього з’являться нові ідеї, зринуть свіжі образи. В архіві Володі зберігається промовистий фотодокумент: син стоїть біля пам’ятника Володимирові Гнатюку на Личаківському цвинтарі у Львові (1973 р.). І це не випадково. Володі імпонувала особистість видатного етнографа і фольклориста, члена Академії наук УРСР. Він, молодий записувач українських народних пісень на Буковині, з глибоким і щирим пієтетом ставився до наукових здобутків ученого. У листопаді 1967 року мій друг, доцент кафедри російської літератури А.Волков подарував мені у день мого народження монументальну працю Володимира Гнатюка «Коломийки» видання 1907 року. Володя стежив за творами, що з’являлися у нашій родинній бібліотеці, перечитував їх. Саме в цій книжці він і натрапив на рядки: «Назбирала троєзілля, червону рутоньку, Та схотіла зчарувати мене, сиротоньку».
Для вісімнадцятирічного музики, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття, в якому відчув живлющий подих поезії, вібрацію пісні. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, у Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає у народних переказах символом вічного і чистого кохання. Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля — руту–м’яту, але саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своїми ліричністю та романтизмом.
Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» у передачі Українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної телеглядацької аудиторії постали чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.
Після цього свята упродовж десяти років говоритимуть і писатимуть про Володю всіляке, але ніхто не заперечуватиме його небуденний талант. Мільйони людей вбачатимуть у ньому виразника своїх почуттів. А Володя йтиме від пісні до пісні, від балади до балади, від романсу до романсу ні на кого не схожий, не повторюючи зробленого своїми попередниками, але й не відриваючись від них. Це початок тієї дороги, яку Володя шукав із ранньої юності і, нарешті, знайшов. Десять років син ітиме нею з гідністю і скромністю, дивуючи оригінальністю своїх творів. Пізніше він це виразить своїм афоризмом: «У мистецтві якщо здивуєш — переможеш». І додав: «Дивувати може лише талант,
поєднаний з працьовитістю».

Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари,
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.
Може, десь у лісах
Ти чар–зілля шукала,
Сонце–руту знайшла
І мене зчарувала?

Приспів:

Червону руту
Не шукай вечорами, —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір.
Бо твоя врода —
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.

Бачу я тебе в снах,
У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.
І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії.

Приспів.