Кожна свідома, нормальна людина зі скрипом у серці, сяк-так, але сприймає неминучість своєї смерті. А скажи їй, що через п’ятдесят – сто років згине наша Земля – не погодиться. Це для неї буде неприйнятним ударом.
Століттями, тисячі років живуть наші міста і села. Деякі з них помирають у молодому віці. І це так по всьому світу. Отож, спостерігається це і на Бучаччині. Нехай тисячі разів переробляють адміністративно – територіальний поділ, а Бучаччина так і залишиться сама собою – в пам’яті народу, історії.
Починаючи з 1578 року Бучач і Бучаччина належали в основному до Галицького повіту Галицької Землі.
Після першого поділу Польщі (1772 р.) Бучач опинився у новоутвореному Заліщицькому окрузі Австрійської імперії (1775 р.) і то не весь, Озеряни, наприклад відносилися до Станіславського округу.
В 1810 – 1815 роках тут панувала Московія і Бучач належав до Тернопільського краю. Після Віденського договору (1815 р. ) Бучач знову повернувся до Австрії. Його прилучили до Станіславської округи Австрійської імперії, а з 1867 року Австро – Угорської імперії.
За статками Бучач був найбагатшим містом після Тернополя. Все це служило розвитку сіл і хуторів. Отож, Бучацька земля була густонаселена. Цьому сприяло ще й будівництво колії у 1884 році.
Минули роки. Війни, розрухи, епідемії забирали людей. Багато з нтх опинилося на чужині, залишивши все.
На межі Бучацького і Монастириського районів, попри дорогу можна зауважити величеньку, густо зарослу площу. Це залишений напризволяще, занедбаний цвинтар. Колись тут був великий хутір Корчівка, що налічував більше п’ятдесяти дворів. Перед війною він ось-ось мав стати селом. Вже і церкву намірилися будувати. Село мало називатися Юзівка, бо першим війтом був Юзек Беднар. Після війни хутір знесли. Залишилося декілька дворів. Останній з них протримався аж до середини 70 –их років. На цьому прикладі можна пояснити, чому люди більше смерті бояться, щоб їхнє село, держава не згинули, а продовжували жити навіть після них. Бо людина продовжує жити у молитвах, парастасах, спогадах, прибраному цвинтарі, святій церкві, своїх нащадках, односельчанах. Такі вже ми з вами є. Проте говоримо про це рідко коли.
Час від часу в кожне село приїздить той, чиї предки колись покинули село, край, державу. Нерідко ці люди розчаровано, з гіркотою оглядають розвалини, колись багатої, садиби. «А де криниця?», – оглядаються за врослим в землю цебриням.
Колись, після війни, наші люди покидали лемківський край. Чи не в кожному селі залишився один відчайдух, щоб подивитися, що буде дальше, а при нагоді зберегти все, якщо люди повернуться.
Ховали дзвони, церковні речі, книжки селянської просвіти. Забирали з собою мову, що вижила під селянськими стріхами, молитви, передані з покоління в покоління, культуру, побут.
Господарі везли з собою коси, сокири, рискалі, реманент, а господині – не знані на сході рецепти лемківських страв, пісні, рушники і обряди.
Сотні сіл було знищено. Нині тих, хто це зробив, як зі сходу, так і з заходу, проклинає народ, зокрема ті, чиї рідні пережили це вигнання.
Лише північний “брат” старається реанімувати минуле, ним же створене лихоліття.
Вмирають села, міста і в мирний час, спонтанно, під впливом некерованої проклятої цивілізації.
Сімдесят п’ять років тому на Бучаччині, включаючи Золотопотіцький кущ, було 106 населених пунктів. Із них – 1 місто, 56 сіл, 49 хуторів. Колись Язлівець був містом, ще скоріше, як Бучач. Був містечком і Золотий Потік – давнє село Загайполе, яке Потоцькі на початку ХУІІ ст. перейменували на згадку про родинний Потік Краківського воєводства, звідкіля вони походили.
Мапа розташувань НП Бучацького району
Ось як виглядала географія міст, сіл і хуторів Бучаччини після Другої світової війни.
Населені пункти Бучаччини. « УКРАЇНСЬКА РСР. Адміністративно – територіальний поділ. На 1 вересня 1946 року» Українське видавництво політичної літератури. Київ 1947 рік.
М. Бучач, с. Гаї – Бучацькі.
с. Бариш, х. Гаї – Бариські, Гутишин, Тисів.
с. Білявинці
с. Бобулинці
с. Вербятин
с. Добропілля, х. Гайдайка, х. Загребелька, х. Михайполе.
с. Жизномир, х. Гора, х. Луги, х. Метниця, х. Ярова.
с. Заривинці
с. Звенигород
с. Зелена
с. Киданів
с. Курдибанівка., х. Зірка.
с. Мартинівка, х. Іванівка, х. Мартинівка
с. Медведівці, х Озеро, х. Площа, х. Стадниця
с. Матеушівка.
с. Нагорянка, х. Гаї – Нагорянські.
с. Нові Петликівці.
с Новоставці.
с. Озеряни, х. Корчівка.
с. Осівці.
с. Переволока, х. Хоминці, х. Залісся.
с. Пилява
с. Пишківці, х. Верховина
с. Підзамочок
с. Підлісся
с. Помірці
с. Пушкарі
с. Ріпинці, х. Семіньче
с. Рукомиш
с. Сороки
с. Старі Петликівці
с. Трибухівці, х. Вполе, х. Довговина, х. Занево, х. Западня, х. Королівка, х. Кут
с. Цвітова.
с. Беремляни, х. Млинки.
с. Бровари
с. Возилів
с. Губин
с. Дуліби
с. Жнибороди, х. Млинки
с. Заліщики
с. Золотий Потік, х. Жванець, х. Рудка, х. Селище.
с. Зубрець, х. Баришка
с. Кодуби, х. Глибока, х. Хатки
с. Космирин, х. Повня, х. Рублин
с. Костільники
с. Ліщанці
с. Миколаївка
с. Новосілка
с. Передмістя
с. Порохова, х. Весела, х. Підвільне
с. Русилів
с. Скоморохи
с. Сновидів, х. Кутосівка, х. Млинки.
с. Сокілець
с. Соколів
с. Стінка, х. Будилів, х. Глибока, х. Жванець, х. Медведівка, х. Млинки, х. Селище
с Яблунівка.
Декілька сіл і хуторів нині називають трішки по іншому.
Чомусь відсутній хутір Пожежа. Невже його в !946 році ще не було?
Чи він інакше називався?
Багато з цих поселень зникли, залишивши за собою, в кращому випадку, сади, не розвалені будівлі і криниці. Деякі залишилися лише в спогадах старожилів. Проте кількість сільського населення невпинно зменшується. Рік за роком і сіл буде ще менше. Люди вже відмовилися від городів, здавши майже всю землю в оренду. В селах не зменшується, а зникає поголів’я корів. Вже й свиней не хочуть годувати. Цього процесу не зупинити. Це закономірно, адже роботи в селі нема. Люди виїхали за границю. Ті, що залишилися підшукують роботу в містах. Всі вони ще підтримають село, а ось у майбутньому сільського населення буде обмаль.
В містах і селах змінювалася кількість населення. Для прикладу.
В Бучачі у 1939 році проживало 21407 мешканців, ( з них українців – 4164, поляків – 7996, євреїв – 8447 ), а вже у 1959 році – біля 7000 чоловік. Це – результат геноциду євреїв, поляків, українців, який влаштували два монстри, що були вартими один другого.
Приїжджають у Бучач поляки, євреї. Всі вони жадібно вишукують сліди своїх предків, а єврейська молодь, наприклад, нещодавно винайшла поховання матері Шмуеля Агнона.
Автору цих рядків багато разів довелося бути присутнім на похоронах євреїв. Всіх померлих, крім військових, хоронять без одягу і труни. Як прийшов на світ, так і покидає його. З собою не бере нічого. Найбагатшого єврея також закопують так, як бідняка. Такими вони поховані і в нас, на великому єврейському кладовищі у маленькому Бучачі. Тут, у нашому місті, їм ніхто не забороняв жити своїми релігійними законами, дотримуючись споконвічних традицій, які старші від наших християнських, а тим більше від мусульманських І Головну синагогу свою мали у Бучачі, збудовану у 1728 році. Ще слід відмітити, що євреї були поголовно грамотними. Їхня школа була обов’язковою у кожній громаді і утримувалася на її кошти.
Чому так багато уваги цьому народу?
Бо вони були залишені своєї держави. Це народ, який тисячі років перебуває у стані війни. До їхньої нинішньої держави можна добратися лише водою і повітрям, адже кругом араби – споконвічні вороги.
На прикладі цього народу можна побачити, як важко жити тим, хто втратив свою оселю і не може навіть відвідати місця походження роду свого.
Наш народ продовжує боротися за незалежність. Ця боротьба супроводжується ідеологічним фронтом. З одної сторони брехливої, лицемірної Москви, а з другої народу, який ще з 1169 року терпить фіно-монголо-алтайській расі
Відомо, що Україна і Польща, зі своїми народами, найбільш віруючі побожні держави, а тому Господь не покине нас.
Ігнатій Рудий, краєзнавець.