28 лютого–1 березня безсмертним “Двом кольорам” сповнилося 57 років, а 6 березня авторові мелодії композитору Олександрові Білашу було би 90…
Дмитро Гнатюк: «Якби тодішні пісні продавалися за нинішніми розцінками шоу-бізнесу, я б нічого путнього не написав. Хтось може назвати ціну Білашевого дива «Два кольори»?!!!»
Лариса Білаш-Остапенко: «Якби він жив у більш–менш цивілізованій країні, мав би величезні матеріальні статки. Сашко, як справжній митець, писав не заради грошей. Пісні для нього були тим, без чого він не міг дихати. Хто би міг і може оцінити вартість “Двох кольорів”? Якби захищалися права автора, навіть за одну пісню він міг би отримувати величезні гонорари. Я вже не кажу про його першу пенсію в розмірі … 50 гривень. Але ми жили, як і всі інші…»
Дмитро Павличко: ”А як нас ощасливила своїм дивовижним виконанням ”Двох кольорів” Квітка Цісик! Не знаю, як це сприйняв Сашко Білаш, але мені котилися сльози. Сльози радості. Справді, через стільки років з дня написання нашої пісні я знову відчув себе щасливою людиною. Почув ”Два кольори” з чистесенького, як гірське повітря чи джерельна водиця, Квітчиного голосу в кінці 1980–их. З наших виконавців ніхто так не передав задуму авторів, як вона. Адже співала не лише голосом, а й духом своїм. Живучи стільки років далеко від батьківщини, Квітка зуміла зрозуміти і передати нашу пісню якнайкраще. Досить вдало її, вслід за Цісик, заспівав і Василь Зінкевич.”
Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) сидять і нудьгують композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливі обличчя українських красунь–делегаток. Раптом погляд Білаша на мить зупиняється від побаченого: попереду сидить красиве Боже створіння з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що виїдали очі! „Бачиш оту жіночку? — спитав він Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне…” ”Червоне — то любов, а чорне — то журба”, — відповів експромтом Дмитро Васильович. Ось так народилася головна пісня їхнього творчого тандему, яка облетіла світ, стала улюбленою та рідною для вже не одного покоління українців. ”Два кольори” — монолог вірного сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити свою любов і вдячність рідній матусі, щоб висловити подяку за її любов і турботу. Павличкові вдалося у невеличкому за розміром творі вмістити усе життя: від того часу, коли він ”малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами”, до того, коли йому ”війнула в очі сивина”. Та на всіх життєвих дорогах супроводжувала сина вишита материнська сорочка, захищала його, додавала сил, наснаги у важкі часи. Білашеві у трьох хвилинах музики вдалося дібрати ті акорди, які філігранно додали твору безсмертного звучання. Відтак на геніальний вірш народилася геніальна музика. Пісня ”Два кольори” своєю ліричністю, задушевністю, теплом і мелодійністю стала народною, її люблять і любитимуть завжди. Вона є справді українською. За духом, за суттю нашою. Її важко перекласти іншими мовами, адже сорочка–вишиванка, оберіг — це споконвічні українські традиції, народні символи. Хоч яка у нас широка гама кольорів у вишиванках, але переважають у них два кольори: червоний (”то любов”) і чорний (”то журба”). Саме з таких почуттів, як любов і щастя, сум і журба, радість і печаль, складається людське життя. І вони життєво поєднуються та переплітаються, як червоні і чорні нитки на рідному до болю маминому вишитті…
Михайло Маслій
Нагадаємо, що Мийхойло Маслій є співавтор книги “Лабухи” про життя музикантів Бучаччини, та не тільки. Спонсором та натхненником написання якої є наш земляк та меценат Петро Гадз.