«Пісня про вчительку» — пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої на цю тему. Вона улюблена і у вчителів, і в учнів, нинішніх і колишніх.

«Вчителько моя, зоре світова» — у кого ці слова не лунали на шкільних уроках музики і співів? Не одне десятиріччя лунає вона у всіх школах України на святі останнього дзвоника і ще довго звучатиме. Адже вона — це вдячність Вчителю за його служіння народу! Андрій Самійлович з вдячністю згадував своїх учителів, у яких навчався в школі, технікумі, інституті. «Школярських днів нам не забуть ніколи, не проказати їх, не проспівати», — писав поет.

Кажуть, що всі професії йдуть від учителя, школи. Багато людей вдячні школі за ту мудрість, яку вони там здобули, за підготовку до подолання життєвих труднощів. Ці поетичні рядки ще раз нагадують, що школа — осередок усього доброго й світлого, тож треба цінувати її й тих, хто несе світло знань.

Чотирнадцятирічним юнаком приїхав Платон Майборода у Запоріжжя, де продовжував навчання в середній школі №36. Тут він із захопленням керував шкільним самодіяльним оркестром, який став кращим у місті, терпляче навчав юних оркестрантів гри на мандоліні, балалайці, гітарі, вчив їх музичній грамоті, розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька Олена

Павлівна Дзиваківська помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши своєму учневі майбутній талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським піклуванням і теплом.

Вдячність цій людині, яка стала для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович задушевно і просто висловив у «Пісні про вчительку». Він написав її у 1967 році на вірш поета Андрія Малишка. Пісня відразу полюбилася.

І тепер, коли чуєш цю музику у безпосередньому звучанні дитячих голосів, ніжно завмирає пам’ять про нашу першу добру вчительку.

Спогади вчительки поета: «У другому класі на торбині Андрій друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище. По імені та прізвищу його називали лише ми, вчителі. Для інших він був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то відповідав правильно. Траплялося іноді й таке, що не знав відповіді на запитання. Для нього це був великий сором, він страшенно переживав і тримався відлюдькувато аж до наступного дня. У кінці навчального року діти здавали свої книжки. Андрієві підручники завжди були чистій охайні, і кожен учень хотів їх потім одержати».

Слово вчителя. Андрієві Самійловичу таланило в житті зустрічати добрих і чуйних людей. Він з вдячністю згадував своїх учителів у школі, технікумі , інституті. Вірш «Вчителька» присвячено улюбленій учительці Платона Майбороди, друга поета, Олені Павлівні Дзіваковській, з якою Майборода спілкувався до останніх днів її життя.

Андрій Малишко дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи. І вірші почав писати ще в школі. «Я шаную і люблю, — писав він, — найбільше три професії — хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря — цього бога здоров’я — коротким і невтішним стало б її життя».

Зворушливою «Піснею про вчительку», музику до якої написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. А першим виконавцем був Костянтин Огнєвий.

Сонечко встає, і шумить трава,

Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.

Вчителько моя, зоре світова, |

Звідки виглядати, де тебе знайти? | (2)

На столі лежать зошитки малі,

Дітвора щебече золота, золота,

І летять, летять в небі журавлі, |

Дзвоник ніби кличе молоді літа. | (2)

Скільки підросло й полетіло нас

На шляхи землі, в ясну блакить, у блакить,

А що в тебе знов та доріжка в клас, |

Під вікном у школі явір той шумить. | (2)

Двох синів твоїх узяли фронти,

Воювали, не лічили ран, тяжких ран,

В партизанську ніч посивіла ти, |

Як в морози сиві непожатий лан. | (2)

Знов приходить юнь і шумить трава,

Пізнаю тебе я при вогні в наші дні,

Вчителько моя, зоре світова |

На Вкраїні милій, в рідній стороні. | (2)