Чому вони відрізняються за рівнем загального благополуччя, середньою тривалістю життя, рівнем суспільної безпеки та народної освіти? Наскільки це залежить від географічного положення, наявності природних ресурсів, менталітету народу? Чому життя південнокорейців настільки сильно відрізняється від їх північних кровних родичів? Чому один і той же чоловік може вести себе як останній рагуль в своєму рідному селі, і успішно мімікрувати під порядного громадянина Чехії, перебуваючи там на заробітках?

Відповідь дуже проста. Звісно, всі перераховані вище чинники мають певний вплив на рівень розвитку якоїсь конкретної людської спільноти, однак не вирішальний. Найбільшою же мірою благополуччя (в широкому розумінні) країни визначається рівнем розвитку її соціальних інститутів. Навіть найбагатші запаси природніх ресурсів не гарантують процвітання широких верств населення, як ми можемо бачити на прикладі одного з наших сусідів, натомість ефективна організація спільних дій дозволяє навіть в пустелі Ізраїлю та на камінні Японії створити країну-сад.

Що таке соціальні інститути, інституції, формальні та неформальні правила та багато чого іншого ви можете прочитати, наприклад, в Школі Юного Кальмара, рекомендую.

Якщо коротко, то: «Соціальні інститути – це і відносно стабільні та інтегровані (історично сформовані) сукупності символів, вірувань, цінностей, норм, ролей та статусів, завдяки яким управляються різні сфери соціального життя: сім’я, економіка, політика, культура, релігія, освіта та ін. це – свого роду, потужні інструменти, засоби, що допомагають боротися за існування та успішно виживати і окремій особі, і суспільству в цілому. їх призначення – задовольняти важливі суспільні потреби групи».

Держава, по своїй суті, є сукупністю багатьох соціальних інститутів, які називаємо державними, і їх регламентація якраз і визначає державний устрій, тобто форму правління та форму територіального устрою. Значна частина інших суспільних інститутів є недержавними, і часто регулюються не нормативним, а загальносоціальним правом.

Якщо держава намагається поглинути або принаймі максимально регламентувати та контролювати всі інституції колективної дії в суспільстві, то таку державу вважають авторитарною чи тоталітарною, в залежності від її успіхів щодо всезагального контролю. Чим менше соціальних інститутів підконтрольні державі та регламентовані нею – тим ближче таке суспільство до демократії в первісному значенні цього терміну.

В 1991 році Україна раптово отримала незалежність, совіцьке законодавство, державну власність на все і вся, відносно високоосвічений народ, який, однак, вмів жити виключно при «соціалізмі» та майже повністю витравлене протягом десятиліть у населення вміння до самоорганізації. Значною мірою схожі «стартові позиції» були і в країнах Балтії, Польщі, Чехії та інших колишніх наших колег по соціалістичному “раю”, але стан інституційного середовища там був незрівнянно кращий; їх тоталітарні режими пресували не настільки довго, і не настільки потужно, як нас. Три покоління виявилось достатньо, щоб майже повністю знищити генетичну пам’ять про колективні дії та самоорганізацію.

З такої точки зору стає абсолютно зрозуміло чому наше законодавство настільки не відповідає реаліям життя, чому економіка занепадає, чому мали місце Майдан-1 та Майдан-2, а Україна, незважаючи на сплеск громадянської свідомості й далі все ближче і ближче до краю прірви дефолту та громадянської війни; чому і через 23 роки в переважної більшості населення менталітет все ще совковий, патерналістський – людей просто ніхто й ніколи не вчив навичкам організації колективних дій, а відсоток тих, хто розуміє проблематику – катастрофічно низький, і об’єктивно неспроможний змінити загальну картину по країні. В таких умовах цілком передбачувано та невідворотно суспільне майно було роздерибанене вщент, перманентно при владі цинічні бариги та шахраї всіх мастей, все більша частина економічно та інтелектуально активного населення емігрує в країни з більш сприятливим інституційним середовищем, сама ж держава невпинно рухається в сторону зовнішнього протекторату та анексії територій з боку сильніших державних (РФ) та наддержавних інституцій (ЄС). Повторюсь – це об’єктивний та невідворотній процес в таких умовах.

Що ж робити?

НЕГАЙНО починати вчитися!!!

Вчитися взаємодіяти з іншими людьми, вчитися вмінню домовлятися, вчитися правилам прийняття колективних рішень. Створювати інституції на всіх рівнях. Це і є приснопам’ятне «громадянське суспільство», це і є «зміна системи влади, а не рил біля корита»…

Держава, як і будь-який інший соціальний інститут, підкоряється певним закономірностям; народжується, живе та зникає згідно певних правил, які досліджуються вченими-інституціоналістами, політологами, істориками, біхевіористами… Територіальна громада, як інструмент реалізації права громадян на самоврядування – також є способом організації колективу осіб, що проживають на одній території, мають у власності спільне майно, та об’єднані спільними економічними та соціальними інтересами.

Розглянемо деякі риси, що є спільними для більшості стабільних самокерованих інституцій колективної дії, та одразу спробуємо зрозуміти ЩО САМЕ вони можуть означати у випадку колективної інституції «територіальна громада» та супер-інституції під назвою «держава»:

1. Чітко визначені кордони

Визначення меж спільного ресурсу та окреслення кола тих, хто має право їх використовувати , є першим кроком для організації колективних дій. Доти, доки межі ресурсу та/або коло користувачів ресурсу залишаються невизначеними, ніхто не знає, чим керувати та заради кого. В нашому випадку це означає, що ефективна діяльність громади чи держави в цілому НЕМОЖЛИВА без чіткої юридичної фіксації речових прав щодо державного та комунального майна: земель, надр, лісових, водних та інших природніх ресурсів, будівель, споруд, комунікацій, державних та комунальних підприємств, бюджетів усіх рівнів. Вся інформація про нерухоме майно повинна бути зафіксована у публічному уніфікованому державному кадастрі, держава повинна не декларативно, а реально (процедурно) гарантувати недоторканість права власності. Аналогічно відкритою повинна бути й інформація про бухгалтерію підприємств та бюджетів. Також вкрай необхідне чітке визначення юридичного статусу територіальної громади та її члена.

Без максимально охоплюючої фіксації речових прав щодо державного та комунального майна, без абсолютної відкритості цієї інформації, без державних гарантій недоторканості власності – суспільне благо ГАРАНТОВАНО буде розхапане найнахабнішими та найцинічнішими представниками соціуму, а дерибан та передерибан буде вічним, як і боротьба цих мерзотників за владні повноваження, все ж інше населення змушене буде або змиритися з роллю «підданих», або не змиритися та емігрувати чи регулярно піднімати бунти різної локалізації та різного масштабу, які втім, нічого по суті змінити не спроможні, адже зміна тільки рил біля корита при збереженні існуючих правил гри має значення лише для конкретних «рил»; суспільство ж в цілому і надалі залишиться в стані перманентного Сомалі із стійким трендом до стану Руанди. Що й спостерігаємо.

2. Відповідність між правилами присвоєння і постачання спільного ресурсу та місцевими умовами

Простими словами це означає, що неможливо «в лоб» скопіювати законодавство інших країн, а також неможливо сформулювати якісь універсальні правила, що підходили би будь-якій територіальній громаді України чи дрібнішому колективу співвласників. Тому регіонам, окремим громадам та будь-яким іншим спільнотам потрібно надати можливість створювати свої власні «місцеві закони», які найповніше відповідали би звичаєвому праву даної території, водночас не порушуючи загальнодержавного нормативного права.

3. Механізми колективного вибору

Більшість осіб, яких стосуються чинні правила, повинні брати участь у їх модифікації. Коли держава фіксує свою волю у вигляді нормативних актів та домагається їх неухильного виконання/дотримання з допомогою державного примусу, ігноруючи при цьому думку всіх інших соціальних інститутів та громадян загалом – то конфліктні ситуації неминучі. Аналогічно і у випадку місцевих рад. Тому тільки якомога ширше залучення громадськості до процесу законотворення, використання найрізноманітніших засобів прямої демократії, залучення експертного середовища – може дати максимальну відповідність правил місцевим умовам та спонукає більшість учасників суспільних відносин до їх квазі-добровільного дотримання.

4. Moніторинг та 5. Градуйовані санкції

Ці два пункти чудово пояснені в останньому уроці ШЮК, зупинятися не буду: https://www.facebook.com/groups/calmars/permalink/708577485849983/

6. Механізми розв’язання конфліктів

Присвоювачі та їхні посадові особи повинні мати швидкий доступ до дешевого майданчика розв’язання конфліктів між присвоювачами або між присвоювачами і посадовими особами. Чим краще формалізовано правила постачання та присвоєння спільного ресурсу,тим рідше будуть виникати конфлікти між учасниками соціальних інститутів, однак неможливо передбачити геть усі можливі випадки поведінки та потенційно конфліктних ситуацій, тому наявність максимально доступного способу розв’язання суперечок значно підвищує стабільність інституції. Ми потребуємо докорінної реформи судової системи, широкого впровадження інститутів третейських та мирових суддів, інших,локальних способів простого та швидкого вирішення конфліктів усередині інституції.

7. Miнімальне визнання права на організацію 
На право присвоювачів створювати їхні власні інституції не повинна зазіхати зовнішня влада. Держава повинна встановлювати лише загальні, конституційні «правила гри» та опікуватися тими питаннями, які інституції нижчого рівня виконувати нездатні. Це, для прикладу, питання зовнішньої політики, національної безпеки і т.п.; натомість вирішення всіх інших питань повинно здійснюватися через інституції якомога нижчого рівня, за принципом субсидіарності.

8. Інституції-«матрьошки» («вкладені» інституції)

Присвоювання, постачання, моніторинг, примусове виконання рішень, розв’язання конфліктів та управлінська діяльність повинні бути організовані на декількох рівнях «вкладених» інституцій.

Приведені сім (восьмий опціональний) принципів не гарантують стабільне існування самокерованих інституцій, однак спостерігаються у всіх випадках успішної організації колективних дій, та є, вочевидь, необхідними.

Дорогі українці! Єдиний наразі шанс зберегти українську державу, а потім і побудувати країну нашої мрії полягає саме в тому, що всі ми максимально швидко навчимося створювати аборигенні суспільні інститути, які підходять саме нам, саме нашому менталітету, “заточені” саме під наші наявні ресурси, для спільнот всіх рівнів складності та будь-яких видів спільних ресурсів: від гуртка макраме та клубу кошаководів, через квартирні товариства та квартальні комітети, через громадські організації та політичні партії – і аж до державних інститутів. Якщо ми спонукаємо суспільний запит на політиків нового типу, що будуть розуміти проблематику, та втілювати потрібні рішення на всіх рівнях влади. Якщо ми таки заставимо існуючу державну владу відкрити нам, нарешті, інформацію про наше суспільне майно, а самі навчимося у відповідності до демократичної, парламентської процедури – приймати легітимні колективні рішення щодо нього. Якщо за відносно короткий термін пройдемо той шлях, що пройшли успішніші наші сусіди на зразок країн Балтії, Польщі чи Грузії. Тоді збережемо і примножимо. Інакше прогноз невтішний – поступова деградація суспільства та економіки, соціальні вибухи, громадянська війна, тотальний армагеддон та втрата державності.

Вибір тільки за нами. Нікому ми не потрібні, крім самих собі – ні Росії, ні США, ні ЄС.

Тренуйтеся. Навіть якщо у вашому будинку вже давно та успішно працює ОСББ, та ви вже маєте певні навички колективних дій – навколо вас цілина. Чи можете ви впевнено сказати яка саме сума в гривнях є вашою часткою в бюджеті вашого населеного пункту? А скільки гектарів комунальної землі відповідає вашій ідеальній частці співвласності? А державної? А чи прозоро відбувається формування тарифів на комунальні послуги у вашому місті? Який зиск має громада та ви персонально від використання ставків, кар’єру, лісу чи земель запасу вашого села? Чи маєте ви персонально можливість контролювати процес прийняття рішень щодо комунального майна чи впливати на нього? А робите це?

Друзі! Шукайте однодумців, об’єднуйтеся! Створюйте ініціативні групи, ОСББ, вуличні та квартальні комітети… Формуйте інституції вищого рівня – громадські організації,асоціації, делегуйте своїх представників у громадські ради при державних та місцевих органах влади, штурмуйте депутатів всіх рівнів та вимагайте, зрештою самі беріть участь у виборах… Роботи непочатий край!

До справи! Шанс ще є…

12 червня 2014 року