Наближається північ. Від раннього вечора сидимо в саду. Манько гробар і я лежимо в снігу прикриті білим простирадлом.
Метою сьогоднішнього походу є надбання, а швидше викрадення радіоприймача в заступника українського бургомістра Вінницького. Вже північ, Свят вечір Українського Різдва. Німці дозволили українцям відправляти службу божу опівночі в церквах, відміняючи на той час заборону пересуватися вночі. У житлі бурмістра чуємо рух, через нещільно завішані вікна видно проблиски світла, нарешті стук дверей, що закриваються і тиша.
Лежимо ще деякий час – я в думках пригадую остатні дні. Прекрасний електричний радіоприймач, який разом з нотаріусом паном Вєньчковським і доктором Ратайським переховували на польському цвинтарі на Федір-горі, а вночі в помешканні п. Вєньчковського слухали польські радіопередачі з Лондона, зіпсувався і перестав працювати. Обов’язково мусів роздобути радіолампу. В тодішні часи, коли за володіння радіоприймачем, радіозапчастинами, телефоном, фотоапаратом загрожувала смертельна кара – придбання лампи було не малим подвигом.
В розмові з Дзюнеком Донбровським згадав між іншим, що мені потрібна пентодна лампа для німця, якому відмовив апарат.
Дзюнек погодився дати мені ту лампу з умовою, що доставка лампи належить мені – зауваживши також, що ідентичний радіоприймач є у заступника українського бурмістра п. Вінніцкого. Послав до Дзюнека п’ятнадцятирічного хлопця Міля Розена.
Не обійшлося й без пригоди. Коли Мілек повертався з лампою в кішені наштовхнувся на українського поліцейського – закінчилось копняком, а лампа щасливо опинилася у мене.
Думка про радіоприймач Вінніцкого не давала мені спокою. Манько дослідив околиці, склав план і от ми у нашої мети.
Манько помайстрував біля вікна, через мить ми всередині.
Від’єдную антену, зриваю дроти, щоб зробити вигляд, що це не робота спеціаліста.
Манько тим часом шарить по шафі в іншому кінці кімнати. Здер простирадло з ліжка і пакує в нього все що вдасться. Раптом почув гавкіт малого пса а також човгання ніг. На порозі стала зі свічкою в руці старушка з чепчиком на голові. Не було виходу, схопив подушку і кинув у бабцю. Впала, свічка згасла і крикнула – О, Боже!
Манько викинув торбу через вікно і сам вискочив. Я передав йому радіо і теж вискочив – почали втікати. Мав претензію до Манька, чому крав речі, якщо нашою метою був радіоприймач.
Наступного дня нотаріус п. Вєньчковський заспокоїв мене кажучи, – що може добре що так сталось, що Манько обібрав шафу, бо це відвернуло підозру, що метою пограбування було виключно радіо.
Про радіоперехват знало заледве кілька осіб у місті. З юдеїв: адвокат Енгельберг, лікар доктор Сейфер, Ебенштейн і Мільо Розен. З поляків: нотаріус Вєньчковський з родиною, доктор Ратайський, Дошла (бувший начальник каси хворих), Збишек Галькєвіч і Казік Покорний.
Німці так ніколи й не натрапили на слід викрадачів радіоприймача.
Моше Вейсінгер. Чікаго.

OPERACJA RADIO.
Zbliża się północ. Od wczesnego wieczoru siedzimy w ogrodzie. Mańko grabarz i ja leżymy w śniegu przykryci białym prześcieradłem.
Celem dzisiejszej wyprawy jest zdobycie, a raczej wykradzenie radia u zastępcy ukraińskiego burmistrza Winnickiego. Jest już północ, wigilia święta, ukraińskie Boże Narodzenie. Niemcy pozwolili Ukraińcom odprawić nabożeństwo o północy w cerkwiach, znosząc na ten czas zakaz poruszania się nocą. W mieszkaniu burmistrza słyszymy ruch, przez nieszczelnie zasłonięte okna widoczne przebłyski światła, wreszcie stuk zamykanych drzwi i cisza.
Leżymy jeszcze jakiś czas – ja w myślach przetrawiam ostatnie dni. Radio wspaniały odbiornik (Elektrik), który wraz z no¬tariuszem p.Więckowskim i dr.Ratajskim ukryliśmy na cmenta¬rzu polskim na Fedorze, a nocą w mieszkaniu p.Więckowskiego słuchaliśmy audycji polskich z Londynu, zepsuł się i przes¬tał działać. Koniecznie musiałem zdobyć lampę radiową. W ówczesnych czasach, gdy za posiadanie radia, części radio¬wych, telefonu, aparatu fotograficznego groziła kara śmierci – zdobycie lampy było nie lada wyczynem.
W rozmowie z Dziunkiem Dąbrowskim wspomniałem mimochodem, że jest mi potrzebna lampa “Pentoda” dla Niemca, któremu nawalił aparat.
Dziunek zgodził się dać mi ową lampę pod warunkiem, że transport lampy należy do mnie – napomknął również, że identyczny aparat radiowy posiada zastępca ukraińskiego burmistrza p.Winnicki. Posłałem do Dziunka 15-letniego chłopca Mila Rozena.
Nie obeszło się bez przygody. W drodze powrotnej Milek z lam¬pą w kieszeni natknął się na ukraińskiego policjanta – skończyło się na kopniaku, a lampa szczęśliwie wylądowała u mnie.
Myśl o radiu Winnickiego nie dawała mi spokoju. Mańko zbadał okolicę, ułożył plan i oto jesteśmy u celu.
Mańko majstruje przy oknie, po chwili jesteśmy w środku.
Odłączam antenę, zrywam druty,aby upozorować, że nie jest to fachowa robota.
Mańko tymczasem penetruje szafę w drugim końcu pokoju. Ściągnął prześcieradło z łóżka i pakuje w nie co się da. Nagle usłyszałem szczekanie małego pieska oraz człapanie. W progu stanęła ze świecą w ręku staruszka w czepku na głowie. Nie było wyjścia, chwyciłem poduszkę i rzuciłem w babcię. Upadła, świeca zgasła i krzyknęła – Jezus Maria.
Mańko wyrzucił worek przez okno i sam wyskoczył. Ja podałem mu radio i sam wyskoczyłem – zaczęliśmy uciekać. Miałem pretensje do Mańka, po co kradł rzeczy, skoro naszym celem było radio.
Następnego dnia rejent p. Więckowski uspokoił mnie mówiąc, – że może dobrze się stało, że Mańko spenetrował szafę, bo to odwróci podejrzenie, iż celem włamania było wyłącznie radio.
O nasłuchu radiowym wiedziało zaledwie kilkoro ludzi w mieś¬cie, z Żydów: adwokat Engelberg, lekarz dr.Seifer, Ebenstein i Milo Rosen. Z Polaków: notariusz Więckowski z rodziną, dr.Ratajski, Doszła (były naczelnik Kasy Chorych), Zbyszek Halkiewicz i Kazik Pokorny.
Niemcy nigdy nie wpadli na ślad nasłuchu radiowego.
Mosze Weisinger. Chicago

За матеріалом опублікованим Jura Bazanow