Й досі мені важко повірити, що я, Андрій Миколайчук, — працівник дитячого садка №8 міста Умань Черкаської області, переміг з піснею «Підпільник Кіндрат» на обласному відбірковому конкурсі, здобув право виступити на першому Всеукраїнському пісенному фестивалі «Червона рута» у вересні 1989 року, в Чернівцях. Відверто кажучи, спершу навіть злякався. Я ж далі Умані не виїжджав! Правда, два рази бував у Києві, щоб покататися на метро. До Чернівців працював у садочку і підробляв на весіллях. Написав ще й «Піду втоплюся» та побачив реакцію на неї слухача. «Піду втоплюся у річці глибокій, Шукати стануть — не скоро знайдуть. Ти будеш плакать — спливатимуть роки, Мене до смерті не зможеш забуть…»
Я навіть не знав слів таких чудернацьких: «лауреат», «дипломант», «гран–прі»… В Чернівцях жив у рідної сестри свого товариша з Умані. Більшість учасників мешкали у таборах, де отруїлися їжею. Я ж тримався у формі. На першій «Червоній руті» про якісь блати не могло бути й мови. Усе було чесно. Навіть Павло Дворський там отримав аж третю премію!
Пройшов спочатку у півфінал, а потім — у фінал. Що я ще міг співати — «Підпільник Кіндрат» і «Піду втоплюся». А всі кричать, автографи беруть. І я почав відчувати, що щось тут не те. Коли йшов на фінал, якийсь кадебіст на вході до стадіону «Буковина» мене не пропускав і навіть насварив: «Іді атсюда! Ти плоха пєл».
Нарід сприйняв мене і полюбив мої пісні. А владу злякав «автомат підпільника Кіндрата», який був самогонником. Саме слово «підпільник» насторожувало. Але все пройшло тихо. Мені ніхто не погрожував.
Після Чернівців «чесав» повсюди: навколо Львова, Тернополя, Івано–Франківська. Об’їздив усю Галичину вздовж і впоперек. На щастя, займався спортом, слідкував за здоров’ям. Хоч міг і захворіти. Та й слава мене не вразила. А могла! Лиш тільки уявити мене — працівник дитячого садка, і тут раптом всеохоплююча знаменитість. «Лисий і босий» збирав аншлаги мало не повсюди.
Ось тоді вперше потрапив до старовинного Бучача, й нині дякую кожному, хто прийшов на мій концерт у районний Будинок культури. Переаншлаг: молодь стояла в проходах і у відчинені двері бачив, що народ хотів бачити живого Миколайчука від сцени і аж до вхідних східців. Шкода, що тоді не було чим фотографувати, а так залишилися лише чудові спогади в пам’яті. Ваше місто має прекрасний природній ландшафт, якби вкласти кошти в реставрацію, обрати доброго ґазду-мера, який би дбав за громаду, а не за себе, зрівнятися красою з Бучачем можуть лише кілька міст Європи! Вірю, що прийде ще час.
Я ходив містом, пам’ятаю вашу ратушу, був біля будинку, де мешкав Нобелівський лауреат Шмуель Агнон… Уже з роками слідкував за тим, як Бучач рекламувався у світах творами Йоанна Пінзеля. Ваша земля подарувала Соломію Крушельницьку… Є ким гордитися і пишатися. Мусить бути продовження у сучасниках, впевнений, що вже народилися і живуть там ті, хто принесе славу Бучачу не меншу, аніж славетні земляки минулого.
А відтак від тієї незабутньої згадки позатридцятилітньої давності, у мене народилися пісні. І навіть не одна, їх більше. Запрошуйте в гості, усе заспіваю!
Вітанням Бучачу і бучачанам від «лисого і босого»!
Зустрінемося!
Сльози, історія та яблуневі сади: чим вразила Бучаччина під час літературного туру Андрія Чобота
Днями на Тернопільщині відбулася серія емоційних літературних зустрічей за участю письменника Андрія Чобота та головного героя його книги Миколи В’юка. Тур охопив місто Бучач та сусідню Трибухівську громаду, залишивши по собі глибокі враження як у Читати далі