Нещодавно читали хвилюючу історію: “Йде суд. Судять п’ятнадцятирічного американського хлопчика, який вкрав буханку хліба.

Суддя запитує. – Ти дійсно вкрав хліб з сиром і перевернув полицю, коли втікав?

  • Так… – відповів хлопчик.
  • Чому ти не купив хліба, а вкрав?
  • В мене не було грошей, – зігнув голову хлопчина.
  • Треба було взяти у батьків, – порадив суддя.
  • В мене батька нема, а мама лежить хвора. Я працював на авто – мийці, але мене вигнали, бо я раз залишився вдома, щоб допомогти хворій матері.

Суддя виніс вирок.

«Велика ганьба для суспільства – крадіжка хліба. Всі,хто знаходиться у цій кімнаті, включаючи мене, відповідальні за те, що сьогодні щось подібне може статися. Тому я караю всіх присутніх штрафом у розмірі 10 доларів. Ніхто не виходить з кімнати, поки не заплатить 10 доларів».

Суддя витягнув з кишені купюру в 10 доларів.

«Крім того, я оштрафував власника магазину на один долар за те, що він поставив в поліцію голодного хлопчика. Якщо штраф не буде сплачено протягом години – магазин буде закритим».

Вибачившись перед хлопчиком, суддя подарував йому зібрані гроші та залишив залу суду.”

  • Пригадалось, як колись, шістдесят років тому, ми пасли худобу по фосах між Озерянами і Бучачем. Тими роками хліб з пекарні по селах возили кіньми. Чиста, навантажена підвода, вкрита брезентом везла хліб до Озерян, Вербятина і Бариша. Їздовим був баришчанин Гринда. Ось ми, непомітно підбиралися до підводи і крали хліб. Пізніше, брезент завязували так, що добратися до хліба в таких умовах було неможливо.

Говорити або думати про гріх чи виховання тоді не доводилося. Хотілося їсти.

Тепер дивує мене лише, як ми могли непомітно підібратися до воза. В той час посадки не було, а як була, то маленька. Не було таких зарослів і на питомнику, який відкрили у 1948 році. З дороги було видно «бомби». Шість ангарів з бомбами, снарядами, кулями і мінами були підірвані у липні 1941 року. Сотні тон смертоносного металу вмить злетіли в небо і розсіялися осколками, а які не встигли вибухнути, то падали цілими на прилеглі поля, досягаючи села.

 

З ліквідацією питомнику, були намагання організувати там невеличке державне відомче фермерське господарство. Згодом ця спроба провалилася. Господарку занехаяли, що могли – розікрали, дещо продали. Залишився вартовий і розсадник хащів, корчів і місць таємних вояжів любителів природи і гострих відчуттів. За це, як відомо, податку не платять, а тому такий приклад безгосподарності бовванів поряд села, траси. Лише тичку для квасолі можна було вирубати. Люди з покоління в покоління передавали спогади про минуле «бомбів» і яка загроза походить від них…

Йшов 1986 рік. До села вже вкотре прибули «мінери» чи «сапери» з Чорткова. Старлей, в кабінеті, обіцяє мені – голові сільради декілька метрів бікфордового шнурка і вибухівки, щоб глушити рибу. Як не як, а скоро обід.

Ще двоє з РайВНО проводять у школі бесіду з дітьми.

В сільраді дзвінок. Працівник РайВНО доводить до відома, що одна дівчинка призналася, що заховала з молодшим братом вдома у стодолі під січкарнею три бомби. Мовляв, вони з дівчинкою зараз йдуть до сільради.

Невдовзі відкриваються двері і до приміщення заходять працівники РайВНО і… моя дванадцятирічна дочка Оксана.

  • Йдемо туди, – скеровує інспектор, – додому учениці. Але потрібно, щоб батьки були вдома.
  • Не треба… – тихо шепчу, – … батьків. Йдемо…

Заходимо на подвір’я. Я, як господар, заходжу до стодоли і витягаю з-під січкарні три бомби.

  • Ти де взяла? – ледь запитую.

  • Тату, то не я… То Сергій знайшов…

Аж тепер всі зрозуміли, чому я так сміливо йшов до стодоли і, мабуть, спершу дивувалися, що я в кожному господарстві знаю, де стоїть січкарня.

«Бомбів» нема. Вже давно зникла загроза, щоб бува хто не втопився в ямах від вибухів. Вже рідко коли виривали смертоносний метал. Призабули, як Марія Василівна Поліян намагалася зробити на місці «бомбів» став. Переляканий екскаваторник, вигрібши ковш бомбів, спішно покинув техніку і місце роботи, а коли, під вмовляння завідуючої повернувся, то застав свій екскаватор з бомбами між гусеницями. Робота бахурів була наяву.

Кажуть, що дідько, йдучи на весілля, довідався, що там будуть бахурі, признав. «Мене там не треба».

Йти красти колгоспні помідори я любив з голови колгоспу сином, а з току насіння соняшнику з сином комірника. Аж тепер зрозумів, чому я так робив. Видно, що боротьба за виживання робили нас розумними.

Їдемо з Бучача в Озеряни. Дороги додому не впізнаємо. Замість непролазних хащів, рівними рядочками яблуні. Так і хочеться повернути в босоноге дитинство, щоб воно подивилося на разючі зміни – ситих дітей, упорядковані дороги, а на них тисячі автомашин, що вулицю важко перейти. Ось у цьому добрі молоде покоління не хоче навіть слухати, що нам довелося пережити. А ми, ніби встидаючись нашої вбогості, не хочемо розказати їм про каламарі і деревяні, покусані ручки, про перекривлені кирзаки з солом’яними вістюлками, про воші, які ставали предметом сварки директора з деякими батьками, про ніколи не прані галстуки з обкусаними кінцями. А з цим всім, про жовтенятську і піонерську організації, омріяний культпохід в кіно ( як премія за збирання восени картоплі в колгоспі ), про щоденне, щогодинне слухання про Леніна, партію і радянський союз…

Все минулося. А тепер…

Мабуть тільки сільське господарство в Україні позитивно здивувало Європу і світ своїм розвитком. Україна один із основних експортерів хліба, меду, олії тощо.

Випадок з американським хлопчиком – явище вкрай рідке, але це мало місце і стало предметом розмови у суспільстві.

Якби таке сталося у нас, то також би обурило людей. Тільки вирок суду був би не такий, бо чиновницька бюрократія не дозволяє вільній демократії у нашому з вами суспільстві. Оправдовувати злочинців можна, а ось щось подібне – заборонено.

с. Озеряни. Ігнатій Рудий.