Коли 30.ХІІ 2006 року вішали Саддама Хусейна, незважаючи, що процедуру смертної кари було заборонено знімати на відео чи фото, знайшлися двоє таких, що зафільмували цей процес. Кадри розправи вмить облетіли світ.
Вже тоді Путін сказав: «Ужас. Варварская казнь».
Подумав би тепер російський диктатор про свої злодіяння, про тисячі вбитих дітей у Сирії, про тяжіння «донецької войнушки» для всього українського народу, який він лицемірно донині називає братнім.
В Московії смертну кару скасовували, але «неугодних», як тут століттями називають тих, кого не влаштовує влада, розстрілюють без суду і слідства.
Мало того, що диктатор Путін обложив себе силовиками, неймовірною охороною, на нього, його безпеку працює цілий інститут магів, чаклунів, екстрасенсів щодо збереження енергетичного поля свого кумира. Жоден президент не сидів і не сидить так довго в бункері, як Путін в Ново-Огарьово. Тим часом в Московії, яка не може без крові, бунтів і протестів, все більше і більше проходить накопичення цього негативу, який, зрештою, призводить до вибуху. Ось тоді і проходить соціальна революція, сила і важкі наслідки якої залежать від того, наскільки диктатура і її диктатор надоїли суспільству. А цього в сусідів накопичилося достатньо. Таке накопичення – цілком логічний і передбачуваний процес. Навіть діти і ті хочуть, щоб їх чули, до них прислуховувалися, з ними радилися, їх не ображали.
Пам’ятаю, як колись в п’ятому чи шостому класі, нас залишили після уроків на репетицію по підготовці концерту до жовтневих свят. Тоді, біля Озерян ще був хутір Корчівка і проживала там, вкрай нещасна сім’я. Прізвисько голови родини було – Сьрупка. Отож, ми співали радянську патріотичну пісню, яка закінчувалася словами: « І на Тіхом океанє, свій окончілі поход».
Ось ми і заспівали: «На Корчівці, коло Сьрупки, свій окончілі поход».
Директор школи аж тоді не знав, що робити. Так легенько і замяли. Нас, звісно, на сцену не пустили. Ось таким був наш протест, обіднених, зголоднілих дітей, з обвітреними лицями і щирими очима.
Що тоді говорити, коли знахабнілий кагебіст знущається, в першу чергу, над своїм народом, який, до речі, чимраз більше і більше вважає себе «ізбранним».
В 1939 році, коли прийшли перші москалі, одна бабця виходила москаля – полковника, який служив ще за царя. Цей чоловік мав застврілу болячку на нозі. У нього була Біблія, яку він старанно беріг.
Він розказував про те, що у нас будуть колгоспи. Селянські родини матимуть лише по декілька сотих. Скажімо так: це передбачити було не важко. До цього йшло. Але цей військовий говорив, що радянська влада скоро буде задіяна у великій війні, а потім буде довго, аж поки тихо-мирно всі підуть на своє місце. з великими труднощами, але Україна вийде з біди і стане багатою державою. Той, хто був її ворогом, сам себе зїсть. Бабця завше повторювала розповідь військового, але до Незалежності не дочекала.
Про яснобачення в наші дні можна і не розповідати. По телевізору – хоч відбавляй. Отож, доводиться сумніватися у правдивості передач.
В 1879 році місцевий пан Матковський побудував на цвинтарі велику і красиву каплицю, а під нею гробовець для панської родини.
Всього 28 років «користувалися» нею пани. Але часто, бо шановне панство захворіло на туберкульоз, який, як відомо, в той час майже не лікувався. Отож, в каплиці було поховано, мабуть, п’ятеро людей. Посередині пан, а в нішах дружина і дочки. Після війни труну пана успішно відкрили. Дільничний Мальований зняв з пана чоботи і в цьоці Теклі позичив ножа, щоб вишкробати з цих чобіт кістки від стопи ніг. Одна Бучацька вчителька, яка прожила довгий вік, розповідала, як ці чоботи стояли біля ліжка в хаті, де Мальований був на квартирі.
-
- Я донині боюся тих чобіт, – нарікала старенька вчителька, якій на той зловісний час було ледь більше десяти років.
Без того кривий Мальований, окалічів остаточно.
Його девіз підхопило підростаюче покоління і сільський хуліган пішов дальше свого «вчителя» Мальованого. Це вже на початку сімдесятих..
Він взяв череп пана, заселив на палицю і бігав за дівчатами. А підчас відлиги, на цинковій кришці від трунви, плавав по долинах. Помер у молодому віці бомбуючи. Ось вам і містика, що й телевізора не потрібно.
Сімейство Матковських у 1907 році змінили пани Серватовські – Двірніцкі. З членами цієї родини мені доводилося зустрічати двічі.
Шкода лише, що пани Матковські, покидаючи Озеряни, залишили в банку 20000 крон для догляду за каплицею. Процент від цих грошей вистачало на всі затрати. Але гроші, звісно, пропали.
Де москаль заліз – там все пропало. А ось гроші в Швейцарському банку навіть підчас і після війни збереглися, бо москаля там не було.
В 1959 – 1960 роках в Озерянах на цвинтарі провели фестиваль. При вході на цвинтар красувався лозунг: Ласкаво просимо!
Чим ще запам’ятався цей фестон?
А тим, що з нього несли п’яного Стьопу – шофера, який кричав:
– Люди, дивіться! Всіх несуть на цвинтар, а мене з цвинтару!
Він знав, як ввійти в історію.
ІГНАТІЙ РУДИЙ.
