Й досі мені важко повірити, що я, Андрій Миколайчук, — працівник дитячого садка №8 міста Умань Черкаської області, переміг з піснею «Підпільник Кіндрат» на обласному відбірковому конкурсі, здобув право виступити на першому Всеукраїнському пісенному фестивалі «Червона рута» у вересні 1989 року, в Чернівцях. Відверто кажучи, спершу навіть злякався. Я ж далі Умані не виїжджав! Правда, два рази бував у Києві, щоб покататися на метро. До Чернівців працював у садочку і підробляв на весіллях. Написав ще й «Піду втоплюся» та побачив реакцію на неї слухача. «Піду втоплюся у річці глибокій, Шукати стануть — не скоро знайдуть. Ти будеш плакать — спливатимуть роки, Мене до смерті не зможеш забуть…»
Я навіть не знав слів таких чудернацьких: «лауреат», «дипломант», «гран–прі»… В Чернівцях жив у рідної сестри свого товариша з Умані. Більшість учасників мешкали у таборах, де отруїлися їжею. Я ж тримався у формі. На першій «Червоній руті» про якісь блати не могло бути й мови. Усе було чесно. Навіть Павло Дворський там отримав аж третю премію!
Пройшов спочатку у півфінал, а потім — у фінал. Що я ще міг співати — «Підпільник Кіндрат» і «Піду втоплюся». А всі кричать, автографи беруть. І я почав відчувати, що щось тут не те. Коли йшов на фінал, якийсь кадебіст на вході до стадіону «Буковина» мене не пропускав і навіть насварив: «Іді атсюда! Ти плоха пєл».
Нарід сприйняв мене і полюбив мої пісні. А владу злякав «автомат підпільника Кіндрата», який був самогонником. Саме слово «підпільник» насторожувало. Але все пройшло тихо. Мені ніхто не погрожував.
Після Чернівців «чесав» повсюди: навколо Львова, Тернополя, Івано–Франківська. Об’їздив усю Галичину вздовж і впоперек. На щастя, займався спортом, слідкував за здоров’ям. Хоч міг і захворіти. Та й слава мене не вразила. А могла! Лиш тільки уявити мене — працівник дитячого садка, і тут раптом всеохоплююча знаменитість. «Лисий і босий» збирав аншлаги мало не повсюди.
Ось тоді вперше потрапив до старовинного Бучача, й нині дякую кожному, хто прийшов на мій концерт у районний Будинок культури. Переаншлаг: молодь стояла в проходах і у відчинені двері бачив, що народ хотів бачити живого Миколайчука від сцени і аж до вхідних східців. Шкода, що тоді не було чим фотографувати, а так залишилися лише чудові спогади в пам’яті. Ваше місто має прекрасний природній ландшафт, якби вкласти кошти в реставрацію, обрати доброго ґазду-мера, який би дбав за громаду, а не за себе, зрівнятися красою з Бучачем можуть лише кілька міст Європи! Вірю, що прийде ще час.
Я ходив містом, пам’ятаю вашу ратушу, був біля будинку, де мешкав Нобелівський лауреат Шмуель Агнон… Уже з роками слідкував за тим, як Бучач рекламувався у світах творами Йоанна Пінзеля. Ваша земля подарувала Соломію Крушельницьку… Є ким гордитися і пишатися. Мусить бути продовження у сучасниках, впевнений, що вже народилися і живуть там ті, хто принесе славу Бучачу не меншу, аніж славетні земляки минулого.
А відтак від тієї незабутньої згадки позатридцятилітньої давності, у мене народилися пісні. І навіть не одна, їх більше. Запрошуйте в гості, усе заспіваю!
Вітанням Бучачу і бучачанам від «лисого і босого»!
Зустрінемося!