Повна версія інтерв’ю з Романом Ващуком – канадського дипломата українського походження

Роман Ващук – канадський  дипломат українського походження. Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні (2014—2019).
 – Доброго дня пане Романе, розкажіть, будь ласка, як Ваше здоров’я та ситуація   в країні із пандемією?

– Із здоров’ям все порядку, ми вже від кінця листопада є в якісь формі карантину і судячи із того, що я спостерігаю у фейсбук життя в Україні є більш динамічнішим, таким розпорошеним ніж у нас. Крамниці у нас переважно закриті, окрім продуктових ми надіємося, що десь 8-9 березня нас переведуть на легшу форму карантину. Так, що коло реального спілкування в нас дещо обмежене зате багато можливостей до віртуальних контактів та розмов. Можливості порпатися в родинних якихось паперах чи фотографіях, ну і також можливість порозмовляти з вами.

– Так одним із можливих позитивів карантину, якщо так можна сказати, це є можливість віртуального спілкування з людьми з якими в повсякденному житті не вистачає часу. Виходячи з того, що ви багато років провели в Україні, та й тепер слідкуєте за ситуацією в ній, як Ви оцінюєте політичну діяльність вищого керівництва держави, яка спрямована на відхід від північного сусіда і посилити співпрацю із західними партнерами України, а саме США, Канади та курсу на НАТО?

– Якось так є в Україні, що кожен президент який успішно закінчує свій термін перебування на посаді (як знаємо є один, що не закінчив успішно), доходить то того висновку, що Україна не Росія і необхідно шукати свого шляху у світі. Тому в моїй п’ятилітці в 90 роках перебування в Україні, можливо одним із завдань було підтримати це бажання України самій визначити свою долю, а саме буди суб’єктом, а не об’єктом міжнародної політики. Взагалі то, як мене просять сказати дуже стисло, що я думаю про ситуацію в Україні то я завжди відповідаю, що в Україні не є так добре, як би нам хотілося, але ніколи не є так катастрофічно як самі українці вважають. Отже, є така тенденція: з одного боку українці є надзвичайно креативні витривалі та здатні в екстремальних умовах робити речі, які б іншій країні ніколи б не вдалося зробити, з іншого боку вони мають звичку бідкатися і прибіднюватися. Можна проїжджати великі доми й люди будуть говорити, що ніколи не було так погано як тепер, хоча не можна припаркуватися в місті, бо багато автомобілів. Скажімо так, розвиток сільського господарства є нерівномірним і мало б бути більш соціально спрямованим, але є велике зростання за десятиліття  і ніхто більше не журиться якимись посівними компаніями, не журиться чи вони проваляться чи ні. Господарі садять, збирають і з того тоді живуть. І саме тому я думаю, що та галузь в якій працював мій дід Микола Харкаліс від 33 до 39 року минулого століття, а саме сільськогосподарська споживча кооперація — є дуже важливою, бо таким чином може розвиватися економіка. Тому, що коли  можливості будуть розширювалися на кількох осіб, а не на більшість, то ніхто задоволений не буде.

– Згодом ми повернемося до цієї важливої теми — споживчої сільськогосподарської кооперації, тим більше, що зараз це як ніколи є актуально.

Ви як виходець з України, а конкретніше з Бучаччини, чудово знаєте, що наш Бучацький край починаючи від новітньої історії і державницької позиції яку принесла, мабуть, з собою на наші терени Австрійська імперія, був оформлений як повіт, чи як район за Радянського союзу, навіть за сучасної України це все ж таки був район. Тобто певне територіальне адміністративне утворення, яке об’єднувало мешканців. На скільки мені відомо, коли Ви перебували останній раз в Україні й на Бучаччині, Ви мали зустріч з тодішнім головою ОДА Степаном Барною, і вході неї була розмова щодо можливості залишення Бучацького району. Розкажіть, будь ласка, про цю зустріч.

– У 2019 році, коли я був в Україні, велися різні розмови із різними людьми, Звісно я зі своєї сторони старався й буду старатися, щоб роль Бучача була збережена, а також ті історичні зв’язки які є. Але в ситуації де рішення пішли в напрямку на створення декількох великих районів на кожну область звісно, що не кожен районний центр залишиться. Це є природна річ. І тут як кажуть – не варто плакати за пролитим молоком, а думати які є перспективи для майбутнього. Тому, що створенні спроможні об’єднані територіальні громади, тобто Бучач і ті громади які є навколо нього, в умовах децентралізації дає можливість не через державне управління, а через власні самоврядні зусилля зробити себе більш успішними. Звісно я б був радий, як би можна було зберегти район, але я вважаю, що це не є великою перепоною для майбутнього і необхідно використовувати ті нові можливості, які надає децентралізація.

– Дуже приємно, що у Вас є таке позитивне бачення цієї ситуації, і я погоджуюся, що необхідно йти уперед та використовувати усі можливості.

Повернімося до споживчої кооперації, зараз на цей час на теренах Бучаччини відновлюється кооперативний рух. Це і молочний кооператив який вже є досить потужним, а також засновується кооператив бджолярів. Та в планах відновити плодово-ягідне кооперативне виробництво. Наскільки мені відомо Ваша родина (дід), безпосередньо причетний до кооперативного руху на наших теренах, який був 100 років тому. Розкажіть, будь ласка, що Вам відомо про це.

Різні мої предки мали відношення до кооперації на Яворівщині звідки вони були родом, і в 30 роках на Бучаччині, зокрема. Це були непрості часи, оскільки на початку 20 років, коли відновлювалася кооперація 100 років тому, Україна була не тільки психологічно, морально, але й фізично знищена шестирічними війнами, де в багатьох селах не було залишено каменя на камені. Це було потрібно відновлювати. Коли ж заледве стали на ноги, прийшла світова економічна депресія і між 1929 та 1933 роком дуже сильно похитнуло стан кооперативів. І тому мого діда Миколу, в другій половині 1933 року, Центральним Ревізійним Союзом Кооперативів, де він працював ревізором, назначено директором Бучацької Повітової Спілки Кооперативів. І за аналогією із радянськими колгоспними романами він “підіймав” спілку. Фактично перших два-три роки вони змушені були працювати та збільшувати обороти аби сплатити ті борги в які “депресія” загнала Спілку. Вже в 1936-39 роках ПСК значно збільшила експорт яєць, курчат, квасолі, свиней на Європейські ринки; почали продаж галантерейно-конюктурної продукції; перекупили в приватного купця м’ясарню, відкрили м’ясний магазин в самому Бучачі та постачали її продукцію по селах повіту.

В цей час вели дуже точну картотеку. Мій дід був дуже людиною активною, прискіпливою та непосидющою. Моя баба називала його навіть “ходяр”, якщо мало бути десь якесь засідання то він на нього обов’язково потрапляв. До кінця свого життя, навіть після еміграції в Канаду він записував у спеціальну книгу свої видатки – чи він купив шоколадку, книжку чи будь що, він усе це записував у цю книгу. Це звички усього життя і він цю культуру точної картотеки і рахунку втілював саме на Бучаччині в Повітовій Спілці Кооперативів. Не так формально, а бувши більшість часу у роз’їздах по селах – розмовляючи із людьми.

Як зазначав у своїх спогадах Степан Шипилявий, який працював на той час в спілці, мій дід був з Яворівського передмістя, тобто така досить цікава комбінація. Місто Яворів було унікальне тим, що воно мало більшістю Українське населення, але ті міщани і передміщани були на практиці селянами. Так що з одного боку вони займалися сільським господарством, але завжди мали статус вільних людей. Тому вони не мали за тих часів того комплексу панщини, були дуже сильно активними та самосвідомими людьми. І я думаю, що саме той дух та традицію дід Микола приніс та ділився ним на Буччачині. Одночасно він організовував хори, оскільки був любителем хорового мистецтва. Він був організатором повітового економічного та культурного життя.

Така його діяльність приводила також і до певних утисків від влади. Нещодавно я розповідав матері про те, що сталося із Бучацькийм районом, що тепер це буде одна велика територія з адміністративним центром у Чорткові, на що мати зазначила: “так батько (Микола), часто бував в Чорткові в криміналі. За тих часів він кільканадцять разів не на довгі терміни, коли треба було зібрати людей яких вважали проблемними для Польської влади, його замикали в кримінал. На кілька днів чи на кілька тижнів, поки якась кризова ситуація чи політична проблема не розв’язувалася. Таким чином він розплачувався за свою активність та ідейність”.

В ті часи люди могли багато чого досягти. Хоча непотрібно ідеалізувати, що тоді було все так легко та безпроблемно і всі їздили турбопоїздами відпочивати під пальмами в Заліщиках і нічого іншого не відбувалося. Це все ж таки були важкі часи. Але люди самі себе реалізовували, через кооперацію. І тепер також складні часи в Україні, але далеко не такі як 100 років тому. Тому бажаю усім жителям Бучаччини реалізовувати себе в тому числі через новітню кооперацію

– Дійсно, як Ви вже зазначали раніше, в нас українців є така властивість перебільшувати свої проблеми. Дякую Вам за таку змістовну та цікаву розмову. Можливо у Вас є якісь побажання українцям, бучачанам?

– Хочеться побажати виховувати в собі, та передавати іншим самовпевненості в завтрашньому дні й цінити те, що вже своєю важкою мозольною працею вже досягнули думати, як це примножувати і як цим ділитися із громадою. Брати активну участь в житті громади. Я дуже радію, що в Бучачі діє пласт, що діють інші молодіжні організації, тобто є активність. Подібне діється по інших містах Тернопільщини, от в Бережанах мером обрано архітектора який вернувся з Відня. Так що потрібно хапати ті можливості, що з’являються, використовувати їх звичайно на власну користь, також на користь родини, громади і в загальному України та людства, бо Україна має багато чого запропонувати. Я думаю, наприклад Бучацькими яблуками люди в декількох десятків країн мають можливість ласувати та покращувати своє здоров’я, чого напевно років 20 тому не можна було б собі уявити. Тому подібні досягнення можна створювати й поширювати.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Total Page Visits: 249 - Today Page Visits: 1