Бучаччина – Батьківщина відомих людей

 
Іван Степанович КРИВЕНЬКИЙ (псевдо «Захар»; 5 травня 1916, с. Жизномир, — 19 грудня 1950, с. Білявинці) — військовик дивізії «Галичина», учасник Національно-Визвольних змагань, Надрайоновий провідник Служби Безпеки ОУН.
Народився 5 травня 1916 р. (1919 р.) в с. Жизномир Бучацького повіту (нині Тернопільська область, Україна) в родині Степана Кривенького та Анни Ворощук. Батько був сином Андрія Кривенького та Параски Шелепко. Мати була дочкою Матвія Ворощука та Параски Мельник. Відомо, що мав рідних братів Михайла та Дмитра (21.10.1901р.н.).
Родина проживала на ділянці під номером 119.
Під час навчання в чотирикласній школі с. Жизномир став членом товариств «Луг», «Просвіта».
Вступив до лав ОУН. Належав до Жизномирської ланки ОУН на Бучаччині. ЇЇ членами також були: Босаків Петро (1911 – 1940), Юліян Данкович(19.08.1913р.н.), Іван Оленчук (10.05.1909р.н.), Михайло Гаврилишин(29.08.1913р.н.).
Згідно свідчень польської поліції у вересні 1933 р. закликав шкільну молодь до знищення прапорів, що мали чевоно-білі кольори. За це був затриманий та арештований. Згідно рішення суду м. Бучача мав відбути шестимісячний арешт.
17 лютого 1934 р. вчергове був затриманий та підданий арешту за знищення герба та портретів президента та маршала Пілсудського в початковій школі с. Жизномир 10 лютого 1934 р.
6 березня 1934 р. взятий під варту. Згідно вироку міського суду в Бучачі від 30 березня 1934 р. ув’язнений на 4 місяці.
У 1943 р. вже будучи одруженим та маючи чотирирічну доньку під час формування дивізії «Галичина» долучився до підрозділу. Проходив військовий вишкіл. Правдоподібно у 1944 р. після Бродівської битви вступує до УПА.
Про обставини повернення І. Кривенького до рідного с. Жизномир у своїх спогадах згадує Петро Винник : «У липні 1944 р. мешканців с. Жизномир німці евакуювали у західні райони Львівщини. Дехто встиг переїхати до сусідніх районів Коропецького, Монастириського. Більшість наших вивезли у товарних вагонах до Німеччини. Але більшовики успішно просували фронт і нас залишили в районі Старого Самбора Львівської обл.
Там ми перебули біля двох місяців, до тих пір, поки не прийшли червоні. Приблизно у середині серпня 1944 р. нам дозволили повертатися додому. Три сім’ї нас, які налічували десятеро дітей та п’ятеро дорослих, вирушили у путь. Невідомо звідки в дорозі до нас приєднався Іван Кривенький, який служив у дивізії „СС-Галичина”, напевно відступаючи з рештками розбитих під Бродами дивізійників він вирішив залишитися дома. Тут же змінив військову уніформу на цивільну.
У своєму розпорядженні ми мали одного коня, підводу та дві корови, які поперемінно впрягали до воза.
Іван Кривенький усю дорогу вів на мотузці корову та тримав на руках дитину. А мимо безкінечними лавами сунули на захід більшовицькі війська.
Так ми добралися до Жизномира. Іван подякував нам за компанію й побажав наступних зустрічей. Потім він ще не раз відвідував нашу сім’ю та цікавився як даємо собі раду, бо батька більшовики уже вивезли на Сибір».
Після 1944 р. надрайоновий провідник Служби Безпеки ОУН на Бучаччині.
Під час одного з боїв відділів УПА у селі Русилів був важко поранений, лікувався у криївці у знайомих.
Левко Бегерський (псевдо «Дон») був його вірним побратимом, вони мали криївки в лісах поблизу сіл Малі Заліщики, Броварі, містечка Золотий Потік, також на подвір’ї дитсадка.
Про обставини перебування Івана Кривенького у лютому 1945 р. в УПА згадує Степан Данкович : «”Захар” був прикладом для усіх повстанців. Розумний, розважливий, з прекрасною військовою підготовкою, яку отримав у дивізії „Галичина”.
Приблизно у половині лютого 1945 р. ми квартирували у с. Ліщинці і вранці мали перейти на захист с. Русилова, так як туди загрожували прибути з каральною акцією польські „стрибки”.
У Ліщинцях довго не затримались. Розвідка донесла, що до села наближалися „стрибки” та гарнізонники із Золотого Потоку. Ми почали відступати. Зав’язався нерівний бій, у якому важко поранили нашого кулеметника Михайла Бурака та дістав поранення в ногу і я. Іван Кривенький забрав кулемет від пораненого, а стрільця перенесли до однієї з хат, де він, стікаючи кров’ю, помер. Ми його з почестями поховали після облави.
Нас тоді було 11 осіб: Іван Кривенький „Захар” – командир боївки, стрільці — Степан Демків, Степан Лисий, два невідомі повстанці, напевно з Трибухівців, та двоє дівчат, одна — Ганна, медсестра, і Марійка -зв’язкова.
Одного разу „Захару” розвідка доповіла, що з Бучача до Золотого Потоку їхатимуть більшовицькі кур’єри з секретною кореспонденцією. „Захар” вирішив вилучити пошту. Коли підвода у супроводі двох енкаведистів під’їжджала, к-р скочив на коня й сміливо наблизився до совєтів.Пострілом одного забив. Другий почав утікати, але й того наздогнала повстанська куля».
Деякі спогади про Івана Кривенького та його діяльність в УПА на теренах Бучаччини залишив житель смт Золотий Потік – Капуш Михайло.
«… При одній зустрічі Романчук Василь представив Капуша Михайла районному провідникові служби СБ, «Захару». Раніше «Захар» був дяком. Середнього зросту, круглолиций, голова поголена на лисо. Одягнутий в російську військову форму. Його помічниками були: «Морозенко» (Москвин із Ріпинець) і «Шрам» (Бедрій Михайло з Новосілки-Язловсцької).
Захар доручив Капушу підібрати надійних хлопців. Одного разу Капуш, Кузевич і ще один житель з Золотого Потоку Олексій пішли в Скоморохи до Ціника. В Ціника були дівчата і так природно виглядало, що хлопці прийшли до дівчат. Загавкав собака, господар вийшов і завів когось у другу кімнату. Їх там пригостили бо були Різдвяні свята. Це був Захар з хлопцями. Господар запросив всіх трьох Потіцьких гостей для розмови з хлопцями. Капуш і Кузевич пішли, а Олексій відмовився йти. Скільки його його не просили, він не пішов. Там були «Захар», Романчук («Зірко»), Окіпнюк («Листок»). Вони були здивовані поведінкою Олексія, але йому нічого не сказали. Хлопцям дали листівки для розповсюдження.
Дуже цікавою була поведінка «Захара». Він був довірливою людиною. навіть сам назвав своє прізвище, ім’я і місце народження,
Проте «Захар» у потіцьких хлопців розпитував про всіх членів УПА. Він вважав, що ці люди, які вже пожертвували за національну ідею своїм власним життям, пожертвували своїми сім’ями, мали бути абсолютно чистими людьми. На його думку, кожний воїн УПА, не дивлячись на ніякі труднощі, не мав права заплямувати свою гідність будь-яким корисливим поступком. Як сьогодні бачу «Захара», – згадує Капуш. – На перший погляд суворий воїн, середній ріст, широкий в плечах, з-під кашкета блистить поголена голова. Тебе наскрізь, як рентгеном просвічують стальні очі. І навіть думки не могло бути, щоб сказати цій людині якусь неправду, щось утаїти.
Мимоволі йому говорили тільки правду. Розкажеш йому все, ніби на сповіді. І стоїш ніби в полоні його очей. Якусь хвильку він щось думає. А потім легенькою посмішкою зовсім змінює свою зовнішність. Ти стоїш перед дуже милою і дуже добродушною людиною.
«Захар» був надзвичайно суворий і в той же час, найдобріший, дуже чесний і безкорисливий. Цього вимагав і від своїх підлеглих. «Захара» боялись і ненавиділи наші вороги. Його любили і дуже поважали наші друзі.
В грудні 1946 року Капуш зустрівся з «Захаром» у Ціника в селі Скоморохах. Йому доручили передати повідомлення в село Залісся Чортківського району. Добирався він довго: з Золотого Потока на Бучач, потім Чортків, Шманьківчики і, нарешті, ввечері добрався до Залісся. Секретарка сільради Євгенія Лазарук жила на Млинках, що ще за 3 кілометри від Залісся. Капуш переночував в Заліссі, а ранком пішов у село Млинки шукати Лазарук Євгенію. По дорозі вони розминулись. Дома сказали, що вона на роботі в Заліссі. Прийшлось повернутись в Залісся. У сільській раді зустрівся, нарешті, з Лазарук Євгенією. Коли вона зрозуміла в чому справа, то відправила Капуша до себе додому. Там він просидів до вечора. Вечером Євгенія повернулась з роботи. До хати насходилось багато хлопців: сиділи і жартували. Відкрились двері, і до хати зайшов капітан радянської армії. Капуш трохи налякався. А за те всі хлопці досить спокійно прийняли капітана. Капітан став вітатись з усіма за руку.
В 1948 році Капуша повідомили, щоб він прийшов у с. Миколаївка до однієї жінки, що називалась Марія. Тут його зустрів «Захар» і дав йому манюсіньку записку, яка була опечатана сургучем. Такий маленький лист назвався «штафета» (естафета) і приказано передати її в Карпати.
Листопад. Снігу зовсім ще не було, але сильний мороз. На машині Капуш доїхав до Коломиї, а вже з Коломиї до села Шепіт йшов пішки. Все було продумано добре. В Капуша була довідка, яка підтверджувала про те, що він заготовляє овечі шкіри. Господар, який жив на краю села під лісом, Капуш прийшов до потрібної хати. До господаря він звернувся дуже просто: «Продайте шкіри овечі». Господар зрозумів, а потім господар спитав його прізвище. Після цього господар попросив Капуша показати естафету і забрав її. Лишився він ночувати в цій хаті. Вночі естафету забрало чотири хлопці. Вони також передали естафету «Захару». Перед тим, як взяти цю естафету, Капуш змушений був скласти присягу, що не зрадить.
Додому повернувся щасливо. За правилами конспірації, Капуш не знав де «Захар», і не мав права його розпитувати. Коли «Захару» буде потрібний Капуш, він сам його знайде. Естафета була зашита в одязі і Капуш носив її до того часу, поки не зустрівся з «Захаром».
Після цього походу Капуша в Карпати, був налагоджений постійний зв’язок. З Золотого Потоку через Захара пошта йшла в Чортківський район село Залісся. Капуш був зв’язковим «Захара». Це була пошта служби безпеки (СБ). Певно пошта працювала і по інших лініях, Капушу приходилось не тільки носити пошту, а і виконувати інші доручення. Так одного разу йому доручили провести в Залісся одну людину. На вигляд це був звичайнісінький селянин, який тільки-но залишив плуга і своїх коней та з кількох фраз стало зрозуміло, що це якийсь дуже високий провідник. На кілька питань він відповів, але в розмову не включився.
Так день за днем, рік за роком Капуш виконував обов’язки зв’язкового СБ.
Останній раз зустрівся з «Захаром» на хуторі Селище. А через два дні 19 грудня 1950 року Захар загинув у селі Білявинцях…»
У 1948 р. радянськими спецслужбами розроблявся план по ліквідації Івана Кривенького. Зокрема через агентів «Гіркого», «Ліса», «Богдана», «Мстливого» планувалося отримати дані про його місцезнаходження з метою ліквідації.
Також передбачалось вербунок нових агентів : Саварин Марію та Саварина Степана , що були зв’язковими «Захара».
У грудні 1950 року Іван Кривенький із товаришем, уродженцем Бариша, зробили криївку на горищі господаря Бойка в селі Білявинцях. 19 грудня 1950 р. хтось видав повстанців, вони потрапили в оточення, розпочали бій. За одними даними, загинув у бою з підрозділом МДБ (за іншими — здійснив самогубство, не бажаючи потрапити в полон). Тіла загиблих забрали до Бучача, де вони кілька діб лежали під стінами будинку НКВС, а потім були вивезені в урочище на горі Федір.
Начальник Бучацького райвідділу МДБ Рибченко з приводу загибелі Івана Кривенького повідомляв вищі інстанції, що ліквідовано „главаря оунівського підпілля, який діяв упродовж десяти років в районі. Але це ще не значить, що оунівське підпілля повністю знищено”, — наголошував він.
Місце поховання Івана Кривенького до цього часу невідоме.
Дружина — Ірина народилась 27 травня 1921 р. у с. Цвітова, у родині Михайла Циганчука, що був сином Данила Циганчука та Олени Іваницької та Софії, що була дочкою Івана Василика та Марії Побуриної.
Шлюб Івана Кривенького з Іриною Циганчук відбувся 10 лютого 1938 р. у с. Цвітова. Свідками шлюбу були Михайло Козоріз та Михайло Сапливий. Обряд шлюбу проводив о. Володимир Франчук.
Ймовірно саме після весілля Іван Кривенький переселився з с. Жизномир до с. Цвітова де згодом виконував функції дяка при парафії.
Дружина, ще до вбивства чоловіка Івана Кривенького була репресована радянською владою, пережила 2 арешти, тортурована. Після другого арешту 12 серпня 1947 році вивезена до Чортківської тюрми.Засуджена 05.02.1948 р. ВТ військ МВС у Терноп. обл. на 10 р. ВТТ і 5 р. позбавлення прав. Звільнена 06.07.1956 р. Реабілітована 20.11.1991 р.
Після отримання права на поселення написала сестрі, щоб та надала притулок. Однак отримала відповідь, що повертатись не варто, а їх з Іваном донька Маруся (на момент арешту матері мала 6 років) померла. 1956 року відправлена додому та одразу в Буданівську психлікарню, при цьому не знала. де перебуває, вважала, що в тюрмі. Випадково її побачив односельчанин, який сповістив сестру, що проживала в Трибухівцях, яка таки забрала до себе Ірину.
Померла Ірина у 1991 р. Похована на цвинтарі у с. Цвітова
Дочка Марія Кривенька народилась 1 жовтня 1938 р. у с. Цвітова. Хресними батьками були Михайло Благий та Анна, що була дружиною Івана Бараболяка. Обряд хрещення проводив о. Володимир Франчук.
Після того як мати ув’язнили, дочку Марійку удочерила Стефа-Марія Саранчук — зв’язкова «Захара», донька скульптора з Броварів Степана Саранчука. Однак після доносу на Саранчуків Марійку відібрали у сім’ї та влаштували до дитбудинку в Теребовлі, де вона здобуває семикласну освіту.
Після цього навчалася у Заліщицькому ПТУ, а звідти її направили на роботу в м. Гомель. За нею вже губився слід. Лише у 70-х роках після довгих пошуків мати і донька зустрілися.
У 1971 р. Марія виходить заміж за Ореста Лугового. Сім’я мала двоє дітей : Віра Лугова (11.12.1974р.н.) та Іван Кривенький (13.07.1964 – 19.08.2020).
Донька «Захара» п. Марія, як на свій 87-річний вік, перебуває у відмінній фізичній формі та має добру пам’ять, прожила нелегке життя, завжди гордилас
я своїми батьками, які були для неї і для Бучаччини легендарними сумує, що про її тата й маму, як і про неї, всі забули: і люди, і влада…
Подяка автору за збір інформації Anatolij Bojkiw,