ТРАГЕДІЯ РІДНІ КІЗЮКІВ

Анну вивезли до Німеччини, згодом переїхала в Австралію, там і померла.

Онуфрій, Теофіль, Олена, Дарія стали на шлях боротьби за незалежну Україну.

Кізюк Онуфрій, син Михайла, 1907р.н., член ОУН з 1938 р. Закінчив середню школу, був мулярем. За завданням підпілля працював у райвідділі НКВС з 1939 р. Член групи Гуляка Юліяна.

У 1941 р. його викрили й арештували 28.01.1941 р. Ув’язнення відбував у чортківській тюрмі. Розстріляний 21 липня 1941 р. у Тернополі.

Кізюк Теофіль, син Михайла, 1916р.н. Після закінчення середньої школи навчався у гімназії.

Член ОУН з 1937 р. Працював у с. Переволоці агрономом у фільварку. В 1945 р. евакуйований з сім’єю в Самбірську околицю в с.Лип’є. У бою з чекістами під горою Магура був поранений. Помер від ран. Тіло його вночі жінки перенесли в с. Лип’є. Похований разом із повстанцями біля церкви. На жаль, сьогодні немає ні церкви, ні села, зрівняли з землею і могили повстанців.

Кізюк-Ясіновська Олена, дочка Михайла, народилася у 1923 р. в м. Бучачі. Закінчила семирічну школу. Приймала участь у роботі “Марійської дружини”, “Союзу українок”, “Просвіти”. Активна учасниця всіх громадських заходів. Член ОУН з 1939 р. Працювала в групі районового провідника Гуляка Юліяна “Опир”, Матковської Марії “Колюча”. До цієї групи входили Ясіновська Олена – “Мурашка”, Кізюк Софія “Ластівка” і Гишко

Іванна – “Пчілка”. Окружною провідницею була Чайківська Клавдія – “Блискавка”. Дівчата вели активну просвітянську роботу. У повній конспірації збирались у підвалі Матковської або на горі Башти. У роботі їм допомогала, як старша наставниця, Кізюк Катерина. З приходом більшовиків починається терор. Гинуть найкращі люди Бучаччини. Марію Матковську арештовують, засуджують до 10 років. Вивозять в Сибір Гишко Іванну з родиною. Розстрілюють в тюрмі Кізюк Софію, Кізюк Катерину. Потрапляє до рук НКВС Чайківська Клавдія і гине и тюрмі у Львові. Олена залишається сама. Але невдовзі вона зв’язалася з провідницею Кизимович Марією – “Листок”. З приходом німців, Олена працює в лікарні, доглядає за хворими і раненими повстанцями в Українському комітеті, який допомагає українським воїнам-полоненим. Для конспірації Кизимович відкриває казино, Олена працює тут скарбником до 1944 р. Йде в підпілля. Разом з чоловіком переїжджає з району в район. У 1948 р. вони живуть у с. Ниркові Заліщицького району, де переховується Кизимович Марія. Органам НКВС вдалося вислідити їх і арештувати. Вдома Олена залишила хворій мамі 1,5-річного синочка Тарасика. Слідство велося 14 місяців. Після допитів, знущань Олену засудили до 10 років таборів. Чоловіка Антона вивезли в Якутію на довічне поселення.

Олена, відбувши покарання, розшукує чоловіка, привозить з України сина. Якийсь час вони живуть в Якутії, а потім повертаються у рідний Бучач. Чоловік Антон помер у 1994 р.. похований у м. Бучачі.

Знесилена, змучена, п. Олена бере активну участь у роботі “Спілки політв’язнів”, “Меморіалу”. Руху. Щиро прагне розквіту самостійної, незалежної України.

Кізюк-Бейко Дарія, дочка Михайла і Марії, народилася 1926 р. у Бучачі. Вчилася в учительській семінарії, але закінчити її не встигла: перешкодила війна. Під час наступу московських військ була евакуйована. Разом з братом Дмитром опинилися на Стриївщині. Там Дарію зустрів брат Теофіль, який керував невеликим господарством. Перейти кордон було неможливо! Вони залишились у с.Лип’є Самбірського району. Там жили в господаря, сім’я якого була в підпіллі. Брат Теофіль також іде в підпілля, а Дарія з братовою і її донечкою живуть разом з ними. Дарія працює вчителькою. У 1944 р. брат гине в бою з більшовиками під горою Магура. Уночі жінки викрали тіла повстанців і поховали їх біля церкви. Вона змушена була переїхати в с. Дністрик-Головецький, де організовує початкову школу.

У селі діяла повстанська група під проводом “Залізняка”. У 1946 р. Дарія виїхала в Борщів, де жила її далека рідня. Згодом приїхала сестра Олена. Через якийсь час дівчата оселилися в Бучачі. Переслідування не припинялися. Її арештовують. Повертаючись з допиту, у коридорі зустрічається з мамою. Коли Дарію схиляли до співпраці з НКВС, просила, щоб не зачіпали старенької матері. Тримали дівчину під сходами в темній комірчині.

У товарних вагонах повстанців повезли в Челябінську область, де їх помістили в бараки. Дарія працювала на лісоскладі – носила дрова. Робота була дуже важкою і не під силу цій тендітній дівчині. Її переводять на шурфи попихати вагони. Згодом на курси машиністок, які керували лебідками. Та начальник не довіряв їй, як “бандерівці”, цю роботу. Доводилося працювати на різних важких роботах. Після 12 років каторжної праці, знову викликали на допит.

У 1959 р. повернулася додому. Вийшла заміж за Бейка Миколу, який також був політв’язнем, засуджений до 10 років карагандинських таборів.

Сьогодні Дарія проживає в Бучачі. Чоловік помер. Втрачені сили, здоров’я, та не вбите почуття любові до своєї Батьківщини. Хоч хворіє, проте цікавиться усім, живе повноцінним життям: радіє успіхам, переживає невдачі, але щаслива, що у своєму рідному гнізді.