Монастирок

Роман ЛЕСІВ. А джерело струмить

Події, про які йтиме мова, відбувались в ті да¬лекі віки, коли орди чужинців топтали землі на¬шого краю. Палили міста і села, гнали в рабство тисячі людей. Та на згарищах знову виростали нові села і міста, а на стоптаних полях знову колосились хліба. Загарбники не могли збагнуть, що дає силу народові цього загадкового краю.

На південь від Бучача, по лівий бік від Стри¬пи, ще здалеку можна побачити і замилуватись горою, яка поросла високими деревами. З її вер¬шин відкриваються чудові краєвиди, невеличкий хутір Луги, зелені городи, сади. Внизу хвилястою блакитною лінією, наче змія, звивається річка. Все це приємне оку, побачене надовго залишає¬ться в пам’яті. Вабить шум зеленого лісу, тихни сплеск води, веселий пташиний спів. А ворони своїм тривожним карканням наче хочуть розпо¬вісти про щось далеке.

Напевно, тут збирались хлопці й дівчата на веселі ігрища. Дуже далеко було видно вогні купальської ночі. До ранку не затихали гамір, сміх, жарти. Тут вони поклонялися сину Неба і Землі — ідолові Ясновиду. Він був їхнім хоронителем. Вірили, що він дасть сили в руки і тіло, дасть розум, відведе від них всі біди.

З покоління в покоління передають у Жизномирі оповідь про татарські набіги, про те. що на цій горі поселився в ті часи кремезний, уже в літах чоловік. В його обов’язки входило спос¬терігати за шляхами цього краю. Зовнішністю очевидно нагадував старого чорного ворона, бо за ним міцно закріпилось прізвисько Крук.

Любив постояти біля своєї оселі і оглядати з високої гори все навкруг. Вдивлявся так, ніби своїм пильним оком хотів окинути весь світ. За свій вік бачив багато, багато знав і пам’ятав. Йому доручили бути сторожем навколишніх місць, бити тривогу на випадок небезпеки.

Довго, годинами міг простояти, не ворухнув¬шись з місця. Слухав далекі шуми, які приносив йому вітер. Крук ніколи не зважав на час. Хму¬рив чоло, спостерігав. Повертався в своє село, коли розжарене червоне сонце сідало за обрій і затихав гамір. Ранкове сонце кидало свої перші промені — він знову виходив з хати, набравши повні груди повітря, починав жити тим же жит¬тям.

Розповідали, що він прийшов сюди лісовими стежками з маленькою дівчинкою. Вона осироті¬ла під час одного з набігів татарських полчищ. Кільканадцять років минуло від того часу, як жи¬вуть вони тут. Вона стала йому рідною донькою. Дівчина була дуже працьовитою, а вільний час проводила в лісі серед розкішної зелені, паху¬чих трав, її серце рвалось до людей. Спуска¬лась вниз крутою стежкою, до людей, які працю¬вали в полі. Для них вона була бажаним гостем. Навіть в пору жнив вони відривалися від роботи, щоб поспілкуватись з нею. Кожен любив її, ніх¬то не називав сиротою. Дівчина не раз брала серп із рук втомленої старенької жінки і до піз-нього вечора допомагала в роботі.

А старий батько Крук завжди зустрічав її на одному і тому ж місці. Радів її поверненню, але крізь радість виднілася і якась невдоволе¬ність її пориваннями задарма допомогти людям.

Вечоріло. Вони обійшли свій двір. Під висту¬паючим каменем захований сухий хмиз. Каміні. прикривав дрова від дощів і снігів. Виникла якась небезпека — потрібно запалити хмиз. Во¬гонь і дим на горі — знак тривоги.

У цей день на душі у Крука був неспокій, а, може, передчуття чогось недоброго. Настали тривожні часи. Почастішали татарські набіги на по¬дільські землі, розривають край, їхня поява на цих землях — це лихо, смерть, згарища, руїни.

Ніч лише починалася. Стояла гаряча літня за¬духа. Крукові не спалося. Вийшов з гарячої ха¬ти, і… його охопив жах. Десь далеко за обрієм горіла земля. Іскри вогню здіймались високо вго¬ру, освітлюючи нічне небо. Вогонь пожирав усе. З кожною хвилиною все виразніше було чути іржання коней, дикий рев, стогін. Нічне небо розривалось від цього видовища.

Сліпе божевілля татарських полчищ було добре відоме Крукові. Треба було щось робити, кудись іти, бити тривогу. Постать Крука від несподіван¬ки застигла непорушно, як кам’яна гора…

Дівчинка підбігла до старої хати, піднесла вогонь. Він огорнув зразу ж солом’яний дах, дерев’яні стіни. Знак подано. Але чи побачать у монастирі?

Чорною ватагою, як зграя вовкуватих псів, во¬ни влетіли на дорогу. Зіскочивши з коней, кину¬лись розшукувати когось із живих. Розшуки три¬вали недовго. З гущавини лісу вивели старого Крука, кинули на землю. Свист батогів врізавсь в його тіло. Били довго, чогось домагались, по¬грожували. Та цим не розв’язали йому язика. Два кремезні яничари підвели Крука до вогнища. Ще мить — і він торкнувся босими ногами розжарених вуглин. Коли опритомнів, його знову допитували. Мовчав. Та коли запропонували золото, його блиск розв’язав йому язика. Круку висипали ще десятки золотих монет. Обличчя його змінилося. Його давнє прагнення розбагатіти могло сповни¬тися. А тим часом дівчинка, перемагаючи страх і пітьму, добралась до монастирських стін.

Наступав тривожний ранок. На подвір’ї монастиря, як і під його стінами, люди, які шукали тут захисту, готувались до бою. З протилежного боку річки все виразніше долинали іржання коней, крики. Наближався сильний ворог.

На монастирських стінах була і Крукова дочки. сповнена рішучості і відваги. Вона пильно стежила за озброєними вершниками — і раптом серед них впізнала свого батька. Це він привів вороги під ці мури. Дуже важко стало їй на душі. Сльо¬зи заливали очі.

З гурту захисників полетіли перші стріли у во¬рожі ряди. Впали перші вершники. Похитнувся і Крук, він вмирав від стріли, посланої його дочкою. Стіни монастиря були обступлені зі всіх сторін ворогами. Опір чинили захисники не довго. Одні загинули від смертельних ударів мечів, ін¬ші — від ворожих стріл.

Приставляючи довгі драбини, скидали вороги дзвони, виносили з храму нехитрий монастирський скарб.

…Ти — гість самотнього подвір’я монастиря. Сто літні дерева давно вже не зеленіють, їхнє сухе гілля дає доступ сонячним променям до крон мо¬лодих. З-під коріння старого дерева й холодного каміння пробивається чиста, як сльоза, джерель¬на вода. В народі говорять, що то наші сльози. Хто б не приходив сюди, з радістю зачерпне жменями холодної води, щоб освіжитись. Вдивись у холодні й самітні мури. Ти враз побачиш у них все Поділля, вікна батьківської хати, стежки, якими не раз ходив, зелень садів, побачиш минуле отчого краю.