У віці 65 років раптово помер директор Коропецької комунальної мистецької школи – Петро Степанович Садівський

Петро Садівський був одним з творчих героїв свого часу, тому без нього, без його епохальності важко говорити нині про славетний Коропець. Дякувати Богові, що деякі світлі і незабутні фрагменти життя цієї унікально доброї і рідкісно талановитої особистості вдалося зафіксувати на сторінках книжки з історії лабухів Надзбручанського краю.

«Ресторан у Коропці, який належав облспоживспілці, відкрили 1981 року. Назви не було, тож оголосили конкурс. Його виграв нащадок Богдана Гаврилишина (українського, канадського, швейцарського економіста, громадського діяча, мецената, славетного уродженця селища) Володимир Гаврилишин і назвав його «Дністровська хвиля».

«А ось конкурсу на ресторанних лабухів не було, оскільки наш вокально–інструментальний ансамбль «Черемшина» не мав конкурентів, повноцінно працював раніше і здобув уже визнану популярність, — згадує ті часи лабух–тромбоніст Петро Садівський (з 1987 року — директор Коропецької музичної школи). — Назву ВІА придумав я — від всесвітньо відомого шлягера Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука, який знають і люблять українці всього світу.

Мені тричі не пощастило вступити до Івано–Франківського музичного училища, усі іспити здавав на відмінно і щоразу приходила одна й та ж відмова: «Не пройшов за конкурсом». Але фортуна усміхнулась у Снятинському культосвітньому училищі, далі була армія, і закінчував навчання у Калуському училищі культури (заклад у Снятині закрили) у незабутнього Учителя від Бога Богдана Боднара. І за це дякую Всевишньому. Потім по класу тромбона отримав вищу освіту в Харківському інституті культури.

Для весіль і для ресторану ми мали самопальну апаратуру «Marshall», яку закупили в лабухів тернопільського ресторану «Тернопіль». Це вже пізніше дізнався, що її майстрував Ігор Остапенко, якого всі називали «тернопільським Заяцем». У «Дністровській хвилі» грали весілля в суботні й недільні дні, а також мали замовлення в Тлумацькому, Городенківському, Галицькому районах Івано–Франківщини і в Монастириському та Бучацькому — нашої області. Я грав на клавішах і на тромбоні, зі мною в нашому ВІА «Черемшина» були: трубач Ігор Мужів (на жаль, уже покійний), на клавішних і співав Богдан Тимків, барабанив Володимир Мужів (двоюрідний брат Ігоря), саксофоніст Андрій Старик, бас–гітарист Ярослав Мельник (тепер працює дяком у нашій церкві), моя дружина Оксана Садівська співала. Основу репертуару складали всі пісні Ігоря Білозіра і львівської «Ватри»: «Пшеничне перевесло», «Перший сніг», «Не сип, мила, скла», «Нам не зашкодить чарка вина»… Усе йшло «на ура», завжди було святково і незабутньо.

Ми мали свої гарні костюми з домотканого білого полотна. З вишиттям.

Великий вплив на мене справив приїзд з концертами в Коропець Назарія Яремчука і його «Смерічки» 1983 року. В нашому Будинку культури улюбленці мали три аншлаги за день — о 10–ій ранку, 15–ій і 20–ій. Втомлений, виснажений Назарчик знайшов час і для нас, місцевих музикантів. Його пригостили нашою «національною стравою» — квашеною рибою. Артист був простий, щирий, відкритий, без погорди, без якоїсь пихи, напускного вигляду. Ми розуміли, що таке три концерти поспіль і всі «наживо». Пив лишень гарячий чай і кілька грамів коньяку. Тепла і товаристської атмосфери додавали Володя Прокопик, Павло Дворський, смерічани.

Першим директором Коропецької музичної школи був Петро Хом’як із Заліщиків. 1985–го і до трагічної смерті в автомобільній катастрофі два роки у нас працював Василь Пилатюк. 1987–го на його місце призначили мене.

Василь був вродженим скрипалем з абсолютним слухом. Здавалося, що зумів розкрити всі скрипкові секрети, вона ніби сама підказувала, допомагала видавати властиві тільки йому акорди і мелодії. Ми разом грали і на весіллях, і в нашому ресторані. А що творилося, коли вийшов Василь на сцену сільського Будинку культури у Високому — всі весільні гості магнетично дивилися на нашого скрипаля, зачаровані його грою! Шкода, що не було тоді відео, були би зафіксовані такі безцінні кадри. А як Василь виводив на скрипці неймовірно популярне «лашате мі кантаре соно ун італьяно…» з суперхіта Тото Кутуньо «Italiano vero»! Таке не розкажеш, хто бачив і чув середульшого Пилатюка бодай раз, той був щасливий на все життя.

Василь їздив на раритетній «Пабєді», яку називав на наш манер «Перемогою». Частенько після уроків тим незабутнім автом виїжджали на природу, на річку, на наш Коропець. Він належав до тих особистостей, з яким було приємно поговорити і приємно помовчати. Рідко зустрічаєш людей, які носять душу на обличчі. Василь Пилатюк був саме таким.

Збігли роки. Підросли трійко моїх синів. Найстарший після закінчення Львівської консерваторії грає на трубі в Женеві, у цирку. Середній — тромбоніст — грає у президентському симфонічному оркестрі, наймолодший після закінчення Київської консерваторії співає в опері швейцарської столиці, у Берні. Це не може не тішити, діти пішли дальше батька. І це правильно, так має бути».

Музична богема й аура коропецького ресторану «Дністровська хвиля»:

Мельник Ярослав (бас–гітара),

Мужів Володимир (барабани),

Мужів Ігор (труба),

Пилатюк Василь (скрипка),

Садівська Оксана (вокал),

Садівський Петро (тромбон, клавіші),

Старик Андрій (саксофон),

Тимків Богдан (клавіші, вокал).

Уривок з книжки Петра Гадза, Юрія Мерви, Михайла Маслія «Лабухи Надзбручанського краю». Богема й аура тернопільських ресторанів (1960–1980–ті роки), Видавничий Дім “Букрек”. м. Чернівці. Двоколірний друк (чорний і синій), 352 сторінки. Видання побачило світ 2020 року.