Анонім кінця 18 століття. Портрет з церкви св. Покрови Бучача. Національний музей,
Місце де розпочалася пожежа (Мапа Фон Міга – кінець 18 ст.)

Листаємо скупі відомості нашого краю і дивуємося – «Невже наші предки не могли більше про себе описати? Чому вони не зважили на нашу з Вами цікавість? В чому справа?»

Так може подумати кожен, кому довелося вишукувати бодай якусь історичну довідку.

Саме із-за халатності і недбальства у Бучачі згоріли історичні документи, які сьогодні розповіли б нам чимало про історію міста і околиць. Серед тих цікавинок невідома донині дата побудови старовинного Бучацького замку.

 

29 липня 1865 року в садибі єврейської родини, що проживала недалеко Покровенської церкви, виникла пожежа. День був сонячний і безвітряний. Раптом все змінилося – подув вітер і пожежа охопила церкву, міську ратушу, славні Василіани і багато будинків. Горіло так, що дзвони плавилися. У Василіанах згоріло обладнання, підручники гімназії, а в ратуші з вогнем пішли цінні книги, історичні матеріали, рукописи, книги релігійного вжитку.

Ратуша до пожежі

Горіло так, що дзвони плавилися. У Василіанах згоріло обладнання, підручники гімназії, а в ратуші з вогнем пішли цінні книги, історичні матеріали, рукописи, книги релігійного вжитку.

Бучацька ратуша після пожежі

Найбільше побудував Потоцький у Бучачі і Почаєві. Будував магнат багато чого, але найбільше вклав коштів у спорудження церков, монастирів. Підтримував і шкільництво. Ним було зведено 77 церков. Ця кількість не випадкова.

 

Історія, перекази і легенди оповідають хвилюючу подію, що сталася в Бучачі того дня, коли святкували завершення будівництва ратуші.

По велінню графа Миколи Потоцького, на міському майдані було закладено столи для тих, хто чимось причинився до будови, а також вгощали всіх міщан, селян і гостей. Ось тоді сталося те, за чим буде шкодувати, все своє подальше життя, граф. Того дня, в пориві гніву, він вбив молоду дівчину Боднарівну.

Всі знали, що граф любить жартувати. Його жарти виходили за будь – які межі людської фантазії. Він заставляв кріпаків вилізти на дерево, кувати, як зозуля, а сам стріляв по них. Не перебирав граф і панами. Він міг запрягти пана в бричку, а сам реготав. Після цього граф міг щедро обдарувати цих нещасних.

А ось це вбивство він переносив важко. Отож, Потоцький пішов до сповіді. Як відкуп від вчиненого гріха, Папа Римський (чи владика)? звелів графу побудувати 7 церков. Потоцький побудував 70 церков і прийшов за відпущенням гріхів. Йому було сказано, що ці церкви граф побудував не щиро, з гонору, без належної духовності і участі у зведенні храмів.

Через деякий час Потоцький побудував 7 церков і знову пішов до сповіді. Цього разу гріх був відпущений.

Час був суворий і безжальний. Матеріальний бік життя був вкрай важким. Але, як би там не було, а саме вони, наші предки, у ХУШ ст. залишили нам величні Василіани, церкви, ратушу, пам’ятники. Нині вони з глибини віків споглядають на нас і дивуються, як це так, що в психології влади нічого не змінилося. У верхах прагнуть підкорити олігархів, а в низах – просто заздрять господарям і намагаються позбавити їх баніції, якої нема, а Конституція говорить, що всі рівні.

Біля міської ратуші у Бучачі стоїть пам’ятник скульптору Іоанну – Георгію Пінзелю. Він зроблений у його стилі. Мабуть радіє Іоанн.

А ось граф Микола Потоцький, не дивлячись на пори року, поночах сумно сновигає по знайомих вулицях і провулках Бучача, в пошуках свого пам’ятника, який він заслужив хоча б тим, що говорив «народною мовою», любив козацький стрій і похований у греко-католицькому храмі Почаївської Лаври. Якщо польському королю Яну Собеському встановили барельєф, бо він, бач, води в Бучачі забаг, то Миколі Потоцькому можна звести пам’ятник.

Тим часом брехлива, облудна Москва заперечує навіть поховання Потоцького у лаврі, бо їх смердячий Ленін похований у грішному місці, на Красній площі, де страчували своїх же героїв.

Ми якось самі розберемося зі своїми питаннями. Тим часом у Почаївській лаврі немає жодного монаха – українця, лише чужинці, які дурять людей.

Розповідає один із дорожників, що проводили ремонт у нашому районі. «Були ми у Кременецькому районі. Одного разу підійшла до нас старенька жінка.

  • Ви робите дорогу, бо батюшка має їхати?
    • Який батюшка? – питаємо.
    • Та Путін…»

Ось вам і московська релігія. Це – московський релігійний атеїзм. Там, на привітання до працюючої людини «Бог в поміч», відповідають – «Якось самі впораємося».

Але і це переживе наш народ. Головне – бути вірним традиціям наших предків, сповідувати свою релігію, дивитися у минуле з повагою, а у майбутнє з надією. Любити свою державу, свій народ.

Ігнатій Рудий.