Світлій пам’яті Клементини (Тереси) Голуб

Особливості нескореного духу мені надавали спогади моєї матусі Більської Ірини, котра була зв’язковою і санітаркою в УПА при сотні Романа Чорнобривого (Остренка). Пригадувала, як ходила вночі до села Звенигород, де під лісом стояла хатина-шпитальня, в котрій дівчата надавали допомогу пораненим повстанцям. Розповідала про те, як зі страхом Божим під листками з капусти вино-сила гранати і кулі з «совєтського» гарнізону, де куховарила дівчина зв’язкова УПА. Мама годинами могла розповідати про повстанців, а ще про велику зраду. В 1948 році за доносом зрадниці Анни Кислої її заарештували. Маминими катами були Воробйов і Михайлов Юра, били так, що тіло відставало від кісток, покрилося синцями, ранами, струпами, а матуся на той час носила мене під серденьком. Військовий трибунал засудив на 25 років за ст. 20-54-1.

Довгий шлях був на чужину. Спочатку Чортківська, а відтак Львівська тюрма. Там, у Львівській тюрмі на Лонцького, 17 листопада 1948 року мама народила маленьку дівчинку, котра мала вагу 2 кг 100 г і охрестив її священик-в’язень, давши ім’я Тереса-Клементія. Цією дівчинкою була я. Через три-чотири тижні, в тріскучі морози, маму вивозили в далеку Мордовію, а з нею маленький живий згорток новонародженої українки.

В товарняку, без найелементарнішої медичної допомоги разом з матерями їхало ще дев’ять моїх маленьких ровесників. Наші пелюшки сушилися на ма теринських тілах, а на десять немовлят «щира тьотя» приносила стограмову пляшечку підсолодженої водички. Як тільки доїхали, як вижили, один Бог знає. Майже два роки я перебувала у Мордовії з мамою. Ту адресу – Мордовія, Потьма, пос. Явас, 385/9 мені не забути до смерті. Мама розповідала, що дітей в так званому «Доме младенца» тримали до одного року. Коли дитя робило перші кроки і мати вже не годувала, тоді дітей забирали у дитбудинки, в кращому ви падку приїжджали рідні і забирали дітей додому. Був випадок, коли дітей погрузили на машину, щоб вивезти з лагера, то матері кунулися під колеса і так, по материнських трупах, повезли моїх ровесників по “необ’ятной родінє”.

Що було в тому проклятому таборі, я не пам’ятаю, мама розповідала мало (її все душили сльози), але якось мені прислали газету, яку випускають українські націоналісти, там Анна Гошко-Кіт з Ходорова описала про це пекло на землі, в якому я перебувала 2 роки. Мені посміхнулася доля. В жовтні 1950 р. за мною в ту, Богом забуту, Мордовію приїхала моя друга мама мене на Україну в м. Бучач. – тітка Олена і привезла.

Дитинство завжди щасливе, в яких би умовах не минало. Щоправда, влітку веселіше було можна грітися на сонечку і досхочу ласувати садовиною. А ось взимку радість приносили химерні візерунки на вікнах. А ще я дуже хотіла мати ялинку, але бідна тітка Олена, котра ледве зводила кінці з кінцями, не могла задовольнити мого дитячого бажання. Та я дуже молилася, тихо-тихо, щоб ніхто, крім маленького Ісусика, не чув і щиро вірила в диво зелене пахуче дерево, обсипане діамантами. І воно, це диво, сталося. Маленький Ісусик, котрий прийшов теж убого на світ, послав свого ангела з ялиночкою до маленької сирітки. Про ту ялиночку я склала казочку, яку розповідала своїм дітям у різдвяний час. Є у мене і вірші про ту омріяну ялинку.

У дитинстві я дуже любила і дотепер люблю фіалки і стокротки. Перші за їх запах і колір, а другі чомусь навіюють сум, саме зі стокроток я плела віночки, носила до напіврозваленої каплиці і щиро молилася, щоб Матінка Божа повернула маму додому. З сусідськими дітьми не дуже коліжанкувала, адже всі вони мали батьків – начальників, гарні забавки, добротні квартири і не завжди приймали мене до свого гурту.

У 1955 році я пішла у перший клас. Старалася гарно вчитись, бо бабуся мені казала: «Учися, дитино, учитися треба, бо ворог не спить, тільки жде». Пам’ятаю як у першому класі після букваря нам роздали новенькі читанки. Оскільки я дуже любила малювати то розмалювала «дорогого Ілліча, спочатку домалювала вуса, бороду, роги, а потім все те замалювала. Але була в мене добра вчителька, Ніна Марківна Коломійчук, котра мовчки заховала мої малюнки і сказа ла бабусі купити другу книжку. На той час я не розуміла, що моїм опікунам це могло коштувати волі. Зухвалий вчинок я зробила у восьмому класі, коли мене хотіли прийняти в комсомол. У райкомі комсомолу наказали клякнути на коліна і поцілувати червоний прапор. Я ховалася за дітей, але і до мене дійшла черга. Коли мене викликали, я відповіла на всі запитання, і випалила: «Не буду цілувати того прапора, під яким катували мою маму!». Правда, зі школи не виключили, проте наказали йти у вечірню школу або на роботу і не бути такою мудрою.

А життя продовжувалося. Закінчила школу, учбово-виробничий комбінат у м. Києві, шила головні убори. У 1966 році зустрілася із своїм батьком Рімчуком Андрієм син Миколи, також воїном УПА, котрий був засуджений у тому ж 1948 р., відбував покарання в Архангельську і був висланий в Казахстан м. Борове без права переписки. Будучи добрим спеціалістом, переробив комбайн, що збирав бавовник, і про нього написали в газеті. Цю газету він вислав своєму товаришеві Кіндибалюку, а той приніс нам і так ми дізналися про тата. Батько через чужих людей писав нам листи і присилав гроші, щоб ми його відвідали. Коли я приїхала в Казахстан, він справив на мене гнітюче враження:

Степи безкраї, голі гори, який гнітючий цей пейзаж

О милий Боже, чому це горе зійшло на нас?

Це був перший мій віршик, коли я споглядала на цей краєвид із вікна поїзда Київ-Барнаул. Сумна і водночас весела була зустріч з батьком і, на жаль, перша і остання. Коли він проводжав мене на поїзд ми довго мовчали, а потім поїзд рушив. Мені було весело, бо я їхала додому на Україну, а він мовчав і плакав, і ще довго махав мені капелюхом, поки не загубився у строкатій юрбі. Сумно стало тоді, коли Кустанай залишився далеко позаду. Коли я ще стрінусь з Вами, тату?

Колись тобі прийдеться вмерти

Отут серед степу в траві,

Далеко від рідного краю

В холодній казахській землі.

Сховають тебе на чужині,

Того гробу ніхто не знайде,

І дочка не посадить калини,

Лиш могилка травов поросте.

Чужа земля груди накриє,

Забудуть вас, тату, усі,

Лиш я про вас згадувать буду,

На рідній Вкраїнській землі.

Пройшли роки. Зараз я вже пенсіонерка, займаюся громадською роботою, опікуюся дітьми при церкві о.о. Василіян м. Бучача. Хочу, щоб ніхто і ніколи не повторив нашої долі, скільки стане сил, буду працювати і боротися для рідного краю і своїх людей.

Пливуть роки, пливуть роки, немов вода Стрипи ріки. Пливуть, не вернуться назад у вишневий сад!

Пливуть роки у сиву даль, а серцю жаль!

«ДІТЯМ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ» ПРИСВЯЧУЮ

Діти бід і тривог, що зродились у ночі розстріляні,

Білою крижмою вам вишиванка кривава була, Квіти смутку й жалю — буревієм по світу розвіяні Мов стокротки малі, розцвітали ви десь по світах.

Мов стокроткам малим, не усім посміхнулася доля.

Нас зривали в пучки, потім геть викидали в сміття;

А нам хотілось одного тепла українського поля, Де жайворон зліта і колишуться мирно жита.

Де ви, любі мої? За якими туманами – хмарами? Може тут, а чи може в далекій чужій стороні Бога молю за вас, щоб не стали ви яничарами

Для тієї, що вас породила землі.

«МЕМОРІАЛ»

Володимир Голуб м. Бучач, 15.01.1996 р.

Були колись часи катів червоних,

Стогнала Україна від ярма.

І часто чули стук коліс вагонних Мордва, Сибір і Колима.

Стогнала Україна тихо-тихо,

Заплакала б… та де там не змогла….

Хоч нищило усе червоне лихо,

-Та із каміння пам’ять проросла.

…І виріс він з тенет соціалізму,

Пробився, мов джерельце поміж скал. Він вирвався з оков, ланців залізних І ймення йому є — «Меморіал».

Героїв не забуде Україна, «Меморіал» не дасть забути їх.

Згадають їх прийдешні покоління І пам’ять вічно житиме про них.

©”Малолітні політв’язні Тернопільщини”

книга пам’яті

Донечка Miriam Golyb