( Правдива іронічна оповідь до 50 річчя Семи Чудес Бучача ).
Кажуть, що Древні греки не знали, що вони древні. І справді, жодного, найменшого підтвердження донині не виявлено. Якби вони відали, що вони древні, то десь – колись і написали б, наприклад – «Ми, древні греки, повідомляємо майбутні покоління, що нами і іншими народами побудовано і пущено в експлуатацію Сім Чудес світу, а саме – Єгипетська піраміда Хеопса,
– Статуя Зевса в Олімпії,
– Висячі Сади Семираміди,
– Храм Артеміди в Ефесі,
– Мавзолей в Галікарнесі,
– Колос Родоський,
– Александрійський Маяк.
Але де там… Жодного слова про це.
А ось у Бучачі ми, активні мужчини свого покоління, знали про те, що ми найактивніші і наша діяльність ввійде в історію. Вже тоді, на початку 70-их років ХХ ст.. нами було ініційовано і пущено на всенародне обговорення питання визначення Семи Чудес Бучача.
Враховуючи велику відповідальність перед суспільством, зокрема перед майбутніми поколіннями, ми постійно проводили засідання, на яких обговорювали це, вкрай важливе питання, адже на це звання надіялось багато об’єктів і навіть живих сотворінь.
Засідання проводили в закладах громадського харчування – «Світанку», «Долинці» та «Шахті». Голосування було відкритим і, як нині кажуть, прозорим. В кінці-кінців було оголошено переможців у номінації – Сім Чудес Бучача. Ними стали –
-
- Бучацький Замок ХІУ ст..
-
- Золота Липа,
-
- Рів біля військкомату,
-
- Ратуша,
-
- Тунель на Нагірянці,
-
- Три Рури,
-
- Стахурів Пес.
Щодо чотирьох перших претендентів, то все було зрозумілим. Вони були поза всяким сумнівом. Проте при голосуванні виявилося, що лише Стахурів пес набрав 100% голосів. І не даремно. Це був великий, білий з чорними латками собацюра. Він ходив по Бучачу, приставав до кожної компанії, яка намірювалася відвідати заклади громадського харчування.
Стахурів пес був членом великого колективу, який споглядав на перилах і кожен з них старався вписатися в жартівливий пароль – «Кілько маєш три рублі?». Цього пса ніхто не проганяв. Він не кусав, не гавкав. Одним словом – ввійшов у довіру. Всім здавалося, що без нього якось сумно і ніби чогось бракує.
Стахурів пес брав активну участь у житті громади. Він навіть ходив на футбол. Про нього говорили на пленумі райкому партії. Що говорили… інша справа, але говорили.
Пройшли роки. В Бучачі немає жодного закладу торгівлі, де можна було б зустрітися, зїсти тарілку борщу, біфстроган і випити кухоль пива. І це все за 1,02 крб. Нині за такий набір легенько попросять півтори «стольника», якщо не більше. Але ні… не попросять, бо таких закладів нема. Зате аптек чи не двадцять. Навіть перила «біля валютчиків» такі, що на них не зіпрешся. А послуги в одному місці дорожче, ніж у іншому. Чому б це? Може в першому туалетний папір з портретом Путіна… А може в дорожчому попит перевищує пропозицію?
Ні! Просто контроль за цінами і ціноутворенням відсутній. А це – важлива складова суспільних відносин. А приклад на паперах взято тому, що там, на тих копійках, не заробиш. А ще тому, що цими днями у Путіна день народження і треба хлопа якось згадати.
Крім цього видно, що навіть у такій мізерній справі ми не бачимо ладу і підтримки властей. І так по всій країні.
Лише з року в рік у місті росте торгівля. Один за другим відкриваються магазини. Від маслозаводу, вздовж, аж до РЕСу, попри дорогу виростають торгівельні точки. Звідки це береться, якщо промисловість, в кращому випадку стоїть на місці?
Торгівля розвивається за рахунок чужого товару, за який держава навіть митного збору не отримує, бо не може налагодити роботу митної служби. Така ситуація заганяє країну у список «бананових республік»
Чи вижив би нині Стахурів пес в Бучачі, маючи такий високий соціальний статус?
Це питання нині турбує не одного, хто бачив собаче життя більш, як п’ятдесят років тому. Воно було біднішим, але з ліпшим товариством.
Друзі Стахурового пса йшли, наприклад, на фестиваль, маючи в кишені 2-3 карбованці. Рідко хто мав щодня на пиво. В ті роки Бучацький «Колос» гримів на цілу державу, а підчас матчу не всі діти могли відвідати його, обліпивши, як бджоли стадіон. А при вході непорушно стояв хлопець, який не говорив і не чув. Але і він потім пропускав безкопійочних бешкетників.
Такого базару, який ми бачимо щоденно на Галі, навіть перед Великодніми святами не було. Пропозиція товару була вкрай примітивною. Але тільки тут можна було купити курку чи шмат сала. І, мабуть, сто років продавала «сємочки» одна і та ж бабця.
Зупинка міського автобуса була поруч з нинішнім «Київстаром», чи бувшим хлібним магазином і тиром ДТСААФ. Тут зупинялися міські автобуси як на Трибухівці, так і на цукровий завод. Виїжджаючи на головну в сторону Трибуховець, шофер переповненого автобуса завжди запитував – «Як там справа?», На що пасажири дружно відповідали – «Можна їхати», «Нема ніц» чи «Чекай, їде машина». І так день в день.
На площі біля Білого дому стояли лише автомобілі першого секретаря райкому партії і голови райвиконкому, аж поки народна хвиля не знесла їх. Партійна диктатура панувала.
Проте, навіть у таких умовах, кожен старався відложити на чорний день чи на купівлю автомобіля або на будівництво, не знаючи, що до знецінення рубля залишалося менше 20 років.
ІГНАТІЙ РУДИЙ