Володимир Гнатюк – етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч.

Музеїв на Тернопільщині десятки, а в Україні — сотні, проте такого, яким був етнографічно–меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі, що в колишньому Монастириському районі, за часів директорства Остапа Черемшинського (19 травня 1936 — 25 листопада 2015) не було ніде інде. І навіть суть не в тому, що він мав свою ауру, свій шарм, вже від порога, де завжди стояли кімнатні тапочки і кожного привітно зустрічав у вишиванці Остап Степанович. Найголовніше було інше: оглянувши експозицію, і почувши задушевну розповідь незмінного директора, усвідомлював, що побував у рідної людини і поспілкувався зі самим Володимиром Гнатюком — українським етнографом, фольклористом, мовознавцем, літературознавцем, мистецтвознавцем, перекладачем та громадським діячем, який свого часу вважався українським націоналістом у Львові номер два, після Михайла Грушевського (як тривалий час вважала радянська влада і лише дивом написані два листи Максимом Горьким до Гнатюка, врятували зроблене великим українським народознавцем і дали змогу 31 травня 1969 року відкрити обласний музей). Варто визнати, що Гнатюкові пощастило з Черемшинським, адже він, його справи живуть і будуть жити вічно, завдяки фанатизмові та далекоглядності цього невеличкого на зріст, проте всюдисущого і відданого українській справі чоловічка. Завдяки Остапові Степановичу музей Гнатюка має такі фонди, яким позаздрить будь–який світовий. Більше того, велеснівський ентузіаст, великий знавець і поціновувач народних традицій, міг би легенько відкрити ще не один музей з умовною назвою „Гнатюк і друзі”, адже зібрав такі дивовижні оригінальні речі про його колег, яких немає в обласних і національних збірках: Івана Франка, Соломії Крушельницької, Осипа Роздольського, Михайла Грушевського, Олени Кульчицької, Лесі Українки… І не біда, що у Велесневі вулицю Володимира Гнатюка перейменували на іншу (якусь Нагірянську), що до села можна добратися лише по бездоріжжю!, те, що є лише умовно можна назвати дорогою, що протягом року музей має лише близько чотирьох тисяч відвідувачів (навіть у радянські часи ця цифра сягала до 20). Мабуть, живемо не в благодатний час, коли немає пошани і поваги до свого, до рідного, до українського. Зроблене Гнатюком і збережене Черемшинським чекатиме вдячних нащадків. Краєзнавець сподівався, що у кожного свідомого українця від побаченого у Велесневі, перехоплюватиме подих. І це йому вдалося зробити. От подихів тих не чутно. Один чекає цього майже сто років, інший — понад п’ятдесят. Почекають ще…

Музей Володимира Гнатюка і його справи стали змістом життя Остапа Черемшинського.

6 червня 1961 року стало тим щасливим днем, відколи молоденький краєзнавець з Велеснева Остап Черемшинський почав збирати матеріали про свого славетного земляка. Слава Богові, що допомогли добрі люди. Звісно, маючи тавро націоналіста, комуністи би не дозволили відкрити музей Гнатюка. Допомогли два листи пролетарського буревісника Максима Горького до Володимира Гнатюка. Це врятувало справу. Потім втрутився директор обласного краєзнавчого музею Борис Ельгорд, який сказав Черемшинському, що треба будувати нову окрему будівлю для музею. Голова місцевого колгоспу 30–річчя жовтня Леонід Мацюк виділив для будівництва 12 тисяч карбованців.

До осені 1967–го неподалік від місця, де жила родина Гнатюків, було споруджено спеціальний будинок. 1 вересня 1968 року етнографічно–меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі відчинив свої двері для відвідувачів.

В урочистостях з нагоди відкриття музею 31 травня 1969 року взяли участь сотні земляків фольклориста і етнографа, гості з різних областей України. У програмі концерту звучали пісні й казки, які записав славетний велеснівець в навколишній місцевості.

Упродовж всього періоду музей існував завдяки фанатизму та наполегливості незмінного директора Остапа Черемшинського та його рідної сестри Романи. Їм вдалося зібрати такі раритети, яким позаздрять будь–які світові музеї. Якщо в радянську добу була бодай якась допомога державна, то тепер Черемшинські для багатьох добрих справ популяризації гнатюкознавства докладали власні кошти. Музейні фонди у Велесневі настільки багаті за змістом і унікальні та безцінні, що давно вартувало би розширитися. Якщо би таке щастя звалилося на благородну і вдячну справу Черемшинських, вартувало би вже й відповідного та належного статусу — Національного музею Володимира Гнатюка.

А ще подякуємо низесенько Остапові Степановичу за те, що Тернопільський педагогічний університет носить горде ім’я славетного тернополянина з Велеснева. До порівняння, в радянський час назвали вуз іменем чужого нам Ярослава Галана. Кожен, хто зайде до головного корпусу тепер уже Тернопільського Національного педагогічного університету побачить у вестибюлі напис великими літерами — Постанову Кабінету Міністрів України від 1997 року про присвоєння вузові імені Володимира Гнатюка. А внизу: „Прем’єр–міністр України” і… крапка. Без імені! Ай–яй–яй! А ще тут готують педагогів, особливо істориків, кожен з яких добре знає відомий латинський вислів — „Historia est magistra vitae” („Історія — вчителька життя”). І якщо тоді прем’єром був навіть одіозний Павло Лазаренко, то варто писати правду. Така вже наша історія…

Але повернімося до Гнатюка і Черемшинського. Не було би славетного Володимира Гнатюка, не було би такого Остапа Черемшинського. Слава Богові, слава Україні, що народжує таких синів. І хоч нині стежиною до Велеснівського музею, второваною Остапом Степановичем, щороку приходять мізерно лише до чотирьох тисяч відвідувачів — не біда. „Прийде ще час” — писав великий Гнатюків приятель Іван Франко.

Мав вроджену феноменальну пам’ять: раз почуту пісню чи казку міг слово в слово повторити навіть через кілька місяців

Володимир Гнатюк народився 9 травня 1871 року в селі Велеснів (за переказами, назва села походить від старослов’янського бога Велеса, покровителя скотарства, торгівлі та народної поезії), тоді Бучацького повіту, де його батько Михайло був дяком, тому члени родини були письменними. Невдовзі батька перевели до Григорова, того ж повіту, де служив довший час, а при кінці життя перейшов до польського села Плужник, де мав мале господарство. Правда, іще на кілька літ знову вернувся дякувати до Велеснева.

„Володимир Гнатюк був найстаршим сином в родині — розповідав Остап Черемшинський. — Потім народилися сестра Ганна, брати Ілько та Філько. З ранесенького дитинства у Володі проявилися неабиякі здібності, він мав вроджену феноменальну пам’ять: раз почуту пісню чи казку міг слово в слово повторити навіть через кілька місяців. Змалку потрапив він у захоплюючий світ народної творчості, на яку так багате Поділля, сприйняв у спадщину від діда Гілька і баби Марії Богом даний йому дар любові до казок, пісень, легенд, переказів. Навчився самотужки читати, ще не маючи шести рочків”.

Замилування до фольклору виявилося у Володі досить рано, хоч і було зразу несвідоме. У батьковій хаті щонеділі й у свята сходилося багато людей, які розмовляли на різні теми та оповідали різні пригоди, анекдоти, казки. Хлопчина вислуховував усе те й затямлював.

Кілька літ ходив вчитися до сільської школи у Велесневі, і хоч переходив „із кляси в клясу” з оцінками „добже і бардзо добже”, та насправді не міг багато навчатися, оскільки школа була „одноклясова”, як майже всі тодішні сільські школи. Батько хотів вислати сина на навчання до міської школи, та незавидні матеріальні статки не давали змоги цього зробити”.

„Восени 1883 року відвіз мене батько до Бучача, — писав у автобіографії Володимир Гнатюк. — Не маючи ніяких зв’язків, мусив записати мене до „припису” до третьої кляси так званої нормальної школи, хоч зі зв’язками прийнято і до вищих кляс. Так само по скінченні третьої кляси не вписали мене до першої гімназіяльної кляси, хоч багато „перескакувало” четверту клясу і вписувалося до гімназії. Мене ж вписали до гімназії аж восени 1885 року і скінчив нижчу гімназію (вищої тоді в Бучачі ще не було) в липні 1889 року”.

Хтозна в яку пору в українстві зародилося це ганебне суспільне явище, коли все вирішували „зв’язки”, але 125 років тому вони вже процвітали…

За Австрії нижча гімназія мала шість класів, а вища — повних вісім. Випускники вищої гімназії здавали матуру, тобто екзамени на атестат зрілості. Це давала право вступу до університетів чи політехніки (наші галичани найчастіше навчалися у Львові, Кракові та Відні).

Рідне народознавство стало змістом життя Володимира Гнатюка.

У Бучачі гімназист Володя Гнатюк купив собі нотатку, в яку записував усі пісні, які знав. Казок не записував, списав собі тільки заголовки, тих, що знав і нарахував їх сотню. А коли вчився у третьому гімназійному класі, в Бережанах почала виходити популярна газета „Посланникъ” Льва Джулинського. Один із бучацьких друзів (родина передплачувала видання) давав її почитати Володі. Гнатюк настільки захопився, що в четвертому класі (1884 рік) відважився і послав у Бережани „кілька новинок”. А коли редакція надрукувала їх, послав і „статейку” під псевдом „Рукомишъ” (мабуть, вражало неписаною красою мальовниче казкове село неподалік Бучача і дивовижна скульптура святого Онуфрія з тесаного каменю в сільській церкві, яка належала рукам невідомого тоді майстра, тепер знаного на весь світ Іоанна Пінзеля). Ось так була надрукована перша стаття 15–річного Гнатюка.

Після четвертого гімназійного класу Володя мав вимушений рік паузи в навчанні, тоді зайнявся записуванням народних пісень. Доволі значну їх збірку вислав тоді до ілюстрованої москвофільної газетки „Новый галичанинъ”, що видавав Петро Полянський у Львові, не з симатії до москвофільства, в якім він тоді не дуже розбирався, а тільки тому, що в ній друкували народні пісні. Кілька з них надрукувала газета, а коли видання збанкрутувало, решта пісень Гнатюка пропали.

А в 17 років гімназист Володя вже мав рукописну збірку, що вміщувала понад 500 мелодій.

З причини гострого режиму, який панував у Станіславській гімназії, куди Гнатюк вступив після навчання у Бучачі, не писав нічого у видання. Фольклорні записи пісень і прози продовжував робити вже у Львові, куди переїхав 1894 року. Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. Першу розвідку „Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького” надруковано 1896–го.

У 1897 році видав першу книжку шеститомника „Етнографічні матеріали з Угорської Русі”. Під керівництвом Івана Франка, з яким заприятелював, редагував етнографічний збірник „Матеріали до української етнології”. Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів: „Руські в Бачці” (1898), „Русини в Угорщині” (1899), „Русини Пряшівської єпархії і їх говори” (1900), „Словаки чи русини” (1901).

Вже у Львові Гнатюк став редактором творів українських і зарубіжних письменників, перекладав українською мовою з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур.

Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів.

Про справді титанічну наукову роботу велеснянина свідчать близько 300 праць–монографій, статей, рецензій тощо. Загальний обсяг фольклорних збірників, виданих упродовж лише двадцятиріччя (1897–1918), становить близько 6000 сторінок.

Володимир Гнатюк прийшов в українське народознавство, аби своїми руками підняти на висоти всеєвропейської науки такі пласти, що під силу хіба що цілим поколінням.

1894 року Володимир Гнатюк одружився на Олені Майковській, у подружжя народилося четверо дітей: Ірина (1896), Леся (1898), Юрій (1900), Степан (1901, прожив 6 місяців, „дістав гальопове запалення легенів” і помер).

Іван Франко: „Гнатюк — феноменально щасливий збирач усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”

З 1900 року вчений був редактором усіх видань Етнографічної комісії НТШ, яку очолив у 1916–му. Володимир Гнатюк став першим професійним науковцем–україністом у Західній Україні. Довгий час обіймав почесну посаду секретаря НТШ у Львові, був секретарем, а згодом й головою Етнографічної комісії НТШ, головним редактором її видань — „Етнографічного збірника” і „Матеріалів до української етнології”, фактичним редактором близько 60 наукових збірників, головним редактором і директором „Української видавничої спілки”. Навіть важко уявити, що все це могла осягнути одна людина. Працьовитість Володимира Михайловича була гідна подиву.

Утім надмірне навантаження негативно відбилося на його здоров’ї: 1902 року в нього з’явилися ознаки туберкульозу, відновилася хвороби астми, нирок, бронхіту… Однак і хворий він не випускав із рук пера. Не маючи змоги особисто їздити в експедиції, організував збирання фольклорних матеріалів через численних кореспондентів.

У 1905–1907 роках, коли в росії піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, Гнатюк опублікував велику кількість статей про мовне питання в московії. Під впливом революційного руху 1906 року валуєвський указ 1876–го було формально скасовано, у чому чимала заслуга належить нашому землякові.

Поважне місце посідає його ім’я в історії української журналістики. Він не лише був багаторічним редактором найвизначнішого літературно–громадського журналу в Україні — „Літературно–наукового вісника” та „Етнографічного збірника”, а й автором десятків статей, рецензентом майже всіх тогочасних українських газет і журналів, закордонної преси, яка стежила за тим, що діється в Україні.

На початку 1914 року Володимир Гнатюк розгорнув інтенсивну підготовку до Першого з’їзду дослідників на терені українознавства з нагоди 100–річчя від дня народження Тараса Шевченка й опрацював проект нового щорічника „Огляд праць і видань про Україну”. Того ж року він очолив підготовчий комітет по вшануванню 40–річчя літературної праці Івана Франка, підготував до друку збірник „Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці” (1916).

Війна перешкодила здійсненню багатьох його задумів. У 1914–1915 роках Гнатюк із сім’єю жив у Криворівні, де продовжував займатися науковою роботою. У цей період значна частина його архіву, що залишилась у Львові, була знищена російськими солдатами.

Після повернення до Львова науковець з притаманною йому енергією почав налагоджувати діяльність НТШ, знов очолив „Етнографічний збірник” та „Матеріали до української етнології”.

Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Іван Франко назвав Володимира Гнатюка „феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”.

Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов’янської, а й світової етнології.

На жаль, багатьом творчим задумам Володимира Гнатюка не судилося здійснитися: серце його восени зупинилося 6 жовтня 1926 року. Поховано Володимира Гнатюка у Львові на Личаківському кладовищі. Олена Гнатюк–Майковська виїхала в Гамбург (Німеччина), де померла 12 серпня 1948 року. Там і похована.

Хтозна чи без Володимира Гнатюка народилася „Червона рута” Володимира Івасюка

„Червона рута” — найзнаменитіша пісня Володимира Івасюка, яка, як і сам образ, давно стала символом усього найкращого, найчистішого в українській естраді. „У фотоальбомі мого сина зберігся цікавий фотодокумент: Володя сфотографований біля пам’ятника Володимира Гнатюка на Личакові у Львові. І це не знічев’я, не випадково. Володя завжди линув до праць Володимира Гнатюка, був добре обізнаний з ними, — писав у листі до Остапа Черемшинського письменник Михайло Івасюк 1 березня 1981 року. — В його бібліотеці є монументальна праця Володимира Гнатюка — „Коломийки”, видані ще 1906 року. Цю книгу нам подарував Анатоль Романович Волков, мій товариш по роботі, нині доктор філологічних наук. Вона зіграла велику роль у творчій біографії мого сина, композитора. Він її читав уважно, вдумливо вивчав. У ній він вичитав про „червону рутоньку” Ось та коломийка:

Назбирала троєзілля, червону рутоньку,

Та схотіла счарувати мене сиротоньку.

Для сина образ „червоної рутоньки” був хвилюючою знахідкою, несподіваним одкровенням. Майже протягом трьох років він блукав селами, особливо гірськими, шукаючи ключа до загадкового поняття „червона рута”. І він знайшов його нарешті і на Косівщині, і на Путильщині. І ось цей образ у поезії й мелодії Володі набув сили високопоетичного символу. Народ прийняв його до серця, пісня завоювала добрі почуття людей, започаткувавши разом із „Водограєм” та „Баладою про дві скрипки” нову сторінку в українській пісенній культурі. Так принаймні писали в нашій пресі дослідники пісенної лірики на Україні. Поштовх до ліричного відкриття Володі дав, розуміється, Володимир Гнатюк. Тому Володя сфотографувався біля його пам’ятника (у 1973 році): віддав синівську данину любові і шани великій і дорогій Людині, світлій постаті у нашій культурі”.

Буковинець назавжди залишився вдячний своєму тезкові, який і не сподівався, що через 63 роки його праця матиме таке геніальне продовження.

Від Бога наша пісня, наша доля…

Михайло Маслій