Михайло Маслій про Дениса Нестайка – пароха Бучацької єпархії

В останні роки життя Всеволод Нестайко (30 січня 1930 — 16 серпня 2014) лежачи писав фломастером великими буквами нові сонячні дитячі творіння. А дружина, щойно народжені шедеври, викарбовувала пальцями вірних рук, надаючи їм «людського» вигляду… Я мав невимовне щастя в останні роки життя спілкуватися з легендою. Він називав мене ніжно — Сонечко. Щорічно вітав українського Андерсена не лише в дні урочі, в будні розмовляли про всі нагальні проблеми життя. Був початок літа, може, й червень 2013-го. Всеволод Зіновійович набрав мене і сказав: «Сонечко! Поїдь у Бучач, вклонися могилі мого діда, помолися, і скажи йому, що я вже більше не зможу до нього приїхати…»

Доля на довгі роки прив’язувала родину Нестайків до Бучача: священик УГКЦ о. Порфирій Нестайко (прадід письменника, пом. 1858), у 1856–1857 роках був співробітником при деканальній церкві святого Миколая в Бучачі; о. Денис Нестайко (дід письменника, (27 березня 1859 — квітень 1936) — багаторічний парох Бучача, бучацький декан УГКЦ, знаний український громадський діяч Бучацького повіту. Зіновій Нестайко (батько письменника) закінчив гімназію в Бучачі, у роки Першої світової війни був січовим стрільцем. Воював у лавах УГА, потрапив до польського табору полонених. 1933 року заарештований чекістами; загинув у концентраційному таборі.

Сам же письменник Всеволод Нестайко неодноразово перебував у Бучачі, передав для Бучацького районного краєзнавчого музею особисті речі родичів.

Мені дуже хотілося увічнити всіх Нестайків у Бучачі. 2017 року написав листа міському голові, якого підписали Дмитро Павличко та Іван Малкович. А потім своє вагоме слово сказав Петро Гадз, переконавши владу міста і депутатський корпус назвати одну з нових вулиць Бучача іменем родини Нестайків!

Ось так, два Герої України (Дмитро Павличко і Петро Гадз), Шевченківський лауреат Іван Малкович і вдячний шанувальник творчості дитячого письменника зробили свій внесок і в нестайкознавство, і в бучачознавство.

Тепер же вулиця родини Нестайків має аж чотири празники — у день народження прадіда, діда, батька і сина. Перший з них припадає на 30 січня!

За ті 13 років від прохання Всеволода Зіновійовича я бував у Бучачі десятки разів. Шукав могилу отця Дениса Нестайка. Не раз обходив цвинтар «Федір», що вище монастиря отців Василіян. Навіть подумати не міг, що поховання зовсім у протилежному боці — на Нагірянці (Нагірянський цвинтар у Бучачі). Свого знаменитого священника парафіяни поховали відразу біля цервки, праворуч першим видніється величний надгробок з теребовлянського каменю. Є дві добре збережені знимки. Напис ще можна прочитати (варто було би відреставрувати, доки можна зрозуміти текст) – «Тут спочиває канонік і декан м. Бучача о. Денис Нестайко (1859- 1936) разом зі своєю дружиною Анною». Вразило, що могила досі обгороджена, метал почав ржавіти. Огорожі ніколи не були є обов’язковою вимогою чи догмою греко-католицької віри. Такі «порядки» запровадила пострадянська «культурна традиція», а не церковний канон. Християнське вчення не вимагає встановлення парканів навколо місця поховання, оскільки перед Богом усі рівні, а смерть об’єднує людей у єдину церковну спільноту…

Коли мій середульший внук Остап вперше з неймовірним захопленням читав «В країні Сонячних Зайчиків», я йому сказав, що добре знав автора і навіть здружився з ним. Школяр несподівано промовив: «Ти що, такий старий?» Йому видавалося, що письменник жив за часів Тараса Шевченка чи Івана Франка…